Винниченко: забута могила у Провансі
«Повій, вітре, з України...»
Врешті, змушений був зібрати у жменю весь запас французьких слів, аби почати із працівницями мерії розмову. Спершу спитав про мезон (будинок), де мешкала художниця Іванна Винників (а то ж і є «Закуток»). Із відповіді зрозумів, що то справді її килими висять у мерії внизу, але де вона жила, жінки не знають. Згадавши, що Тарас Марусик називав один із орієнтирів Винниченкової садиби – Гранд Бастід (це старовинний селянський маєток, що лежав по другий бік ручаю на південний захід від «Закутка»: у Винниченка є навіть малярська робота «Хутір «Велика Бастида» (1936 р.), де зображено кілька притулених один до одного неоковирних будинків у буянні провансальської рослинності), я вимовив цю назву. Одна з мадам взяла мапу Мужена й провела ручкою зелену лінію від місцезнаходження мерії до «Cnemin de la Grande Bastide». Лінія виявилася задовгою, бо вулиця Гранд Бастід займає навіть на карті мало не її третину. Від мерії треба було йти (радше – їхати, бо жіночки, певно, й не припускали, що я – без авто) вулицею Маршала Фоча до перетину з бульваром Жоржа Кортелена. Звивистий, як гадюка, бульвар цей виведе на авеню Мерешаля, від якого й відходить шосе Гранд Бастід, що тягнеться аж до автостради, якою я приїхав сюди із Канн.
Тобто я зрозумів, що пошуки «Закутка» слід поки облишити, а ліпше розпитати жінок про цвинтар, що знаходиться тут, нагорі. Та от біда: вимовляючи слова cimetiere (сіметьєр), тобто кладовище, я замість «с» ужив «к», та ще й спотворив один склад, тож чиновниці мерії нічого з того не могли второпати. Ні намальовані мною хрестики на папері, ні всілякі жести не допомагали, а в російсько-французькому розмовнику, що його я, аж спітнівши од хвилювання й сорому (українці, вчіть іноземні мови!), гарячково гортав, такого слова не виявилося. Та раптом знайшовся й кажу: мадам, у Парижі – Пер-Лашез, а в Мужені? Жінки, звісно ж, зрозуміли, що мені потрібно й на врученій мені потім мапі, з того боку, де подано малюнок центру міста (саме малюнок – із зображенням будинків, скверів, навіть дерев різних порід) з’явилася нова зелена лінія. Треба було перетнути вже знайому мені площу Ламі, вийти на авеню Жан-Карла Маллера, проминути майдан Патріотів (пляс де Патріот) із погруддям команданте Ламі у сквері й округлим фонтаном із бронзовою рибкою, з рота якої б’є струмінь, і натрапити на сходи, що повз дитячий майданчик ведуть згори донизу: там цвинтар.
Ось так, із картою перед собою, я й покинув мерію, вийшовши на розпечений сонцем майдан. Центр міста на цій мапі нагадує чи то дитячу карусель, де в кілька рядів крутяться іграшкові будиночки з червоними черепичними дахами, чи навіть якусь далеку галактику, де у вихорі кружляють сотні маленьких планет (саме таким постає Мужен на згаданому вище килимі Іванни Винників). Ось у цьому вихорі, в цій каруселі й кружляв, і страждав, і мучився, і марив іншою, жаданою планетою із ім’ям Україна наш видатний письменник Володимир Винниченко. Крокуючи до його останнього прихистку, я таки не проминув зайти до муніципального музею, що неподалік мерії, сподіваючись там знайти хоча б згадку про Винниченка. Ні, тут усю експозицію присвячено історії міста, провінції, країни. Приміром, представлено частини надмогильних плит давньоримської епохи, речі побуту, зокрема пристрій, з допомогою якого колись чавили прованську олію; відомості про якихось військових діячів, що прислужилися Мужену. І, звичайно ж, не забуто про Пабло Пікассо. Зачарований красою Мужена, всесвітньо відомий маляр оселився в містечку і прожив тут свої останні 12 років – від 1961 до 1973-го. Його дім, названий Пікассо «Лігвом Мінотавра» (в кого – лігво, а в кого – закуток), – поряд із ворітьми Сарацин, що лишилися від кріпосних споруд XIV століття. Тут нині розмістився музей фотографії, де зібрано колекцію старих фотоапаратів і фотоприладдя, експонується й кілька оригінальних знімків Пабло Пікассо, зроблених Андре Вілле.
Однак я принципово не пішов на все те дивитися, бо і в Іспанії, й у Франції куди не поїдеш – скрізь увічнено Пікассо: там народився, тут жив, а там – зупинявся. Тим паче, що я не прихильник цього митця. До речі, Володимир Панченко наводить у своїй книжці слова Іванни Винників, яка добре знала Пікассо, адже мешкала зовсім поряд:
«О-о, Пікассо, то був чорт, він мав якусь магнетичну силу». Тож, вибачайте на слові, до чорта я не пішов, а віддав перевагу Богові, тобто сусідній з ворітьми Сарацин церкві святого Якова із тінистим розкидистим платаном при вході. У храмі тихо і прохолодно, тут можна усамітнено постояти перед образами й подумати про вічне. Ліворуч від центральної ікони храму – оригінальне, із лоскутків, сріблясто-малинове зображення Богородиці. Стривайте, так це ж, певно, килим Іванни Винників! Навіть кріпиться він до стіни точнісінько так, як ті килими, що я бачив у мерії. Тобто і в цій невеличкій церквиці я зустрівся з Україною завдяки цьому образу, створеному талановитою українкою. Іванна Винників, сліпа і немічна, та її чоловік, Юрій Кульчицький, майстер кераміки, ще встигли потримати в руках видані 1992 року альбоми з репродукціями своїх малярських робіт, знімками килимів і кераміки. Про це напише Володимир Панченко, який зустрічався з ними того року в Мужені. Альбоми видруковано у видавництві Арнера, приятеля того самого Пікассо і видавця репродукцій його творів.
...А ось я вже спускаюся вниз проробленими у скелі високими кам’яними сходами. Он там, унизу, у мереживі сосон і кипарисів промайнули надмогильні плити. Спекотно неймовірно. Здається, що сонце так і прагне якнайболючіше обпекти тебе. Спускаюся сам, поруч – анікогісінько. Лише цикади репетують у гущавині евкаліптів і кипарисів так, що аж у вухах дзвенить. Їх називають голосом Рів’єри. Через кілька хвилин я вже біля височенької огорожі з тесаного каменю і залізних воріт, на яких табличка – «Cimetiеre № 2». Слава Богу, ворота відчинено – вже повезло! Але ж якщо є цвинтар № 2, то є й № 1. А на якому саме поховано Винниченків? Хоча й мав я знімок могили, але все одно, аби знайти її, слід було обійти кожен ряд надмогильних плит, мало не кожен напис прочитати на цьому, розміщеному на схилі пагорба кладовищі. Воно не схоже на ті, що в Україні: тут мало дерев і майже немає землі. Якщо і є квіти чи кущі коло могил, то висаджено їх у великих кам’яних вазонах, а кам’яні доріжки встелено сумішшю з піску й камінчиків. Куди ж я висиплю оту степову українську земельку, привезену в коробочці з-під фотоплівки? І чим нижче спускався по цій терасі, тим спекотніше ставало: почуваєшся ніби босим на величезній розігрітій сковорідці. Ряд за рядом, ряд за рядом, – читаю написи на надгробках французькою. А де ж Винниченки? Аж раптом ондечки внизу, на тлі зеленого, немов моріжок навесні, живоплоту, що розділяє цвинтар на дві частини, майнули українські літери: «Володимир Винниченко»...
А спершу письменника було поховано неподалік біля входу до цвинтаря, де нині два невеличких приміщення із зазвичай червоними черепичними дахами. Поряд – кран із водою і кілька пластмасових поливальниць для відвідувачів. Григорій Костюк разом із Розалією Яківною побував на цьому кладовищі в травні 1951 року: «Ми поволі пройшлися вуличками Мужену і опинились на досить просторому плато муженських пагорбів (нині це плато аж ніяк не просторе, а забудоване вщерть кам’яницями із «тарілками» антен. – О.Б.). Звідти відкривалися чудові краєвиди північної частини Блакитного узбережжя... Могила Володимира Винниченка була з правого боку від вхідної брами цвинтаря (так мені здається), скраю. Ще майже свіжий пагорбок, старанно обсаджений квітами. Ми зупинилися. Р.Я. витирає хустинкою сльози. Я мовчу і думаю про покійника. Згодом Р.Я. каже, що це місце тимчасове. Вона купила краще, в центрі. Труну перенесуть туди й поставлять цементовий надмогильник». Це таки було зроблено, про що Г.Костюк, відвідавши Мужен у березні 1958-го, також напише у своїх «Зустрічах і прощаннях»: «...Заходами Р.Я. труну перенесли в чолове репрезентативне місце. На могилі поставлено простий, але начебто міцний цементовий надгробок з мармуровою плитою, на якій виднів вирізьблений напис: «В.Винниченко W.Winnitschenko 1880-1951». Я подумав: скромно і мало. Але добре, що бодай це вже зроблено».
Однак у його книжці «Володимир Винниченко та його доба», виданій 1980 року, – знімок надгробка, уже схожого на нинішній, де прізвище подано іншими літерами – «Vynnytchenko». Та й ім’я починається також не з «W», а з «V». Мені здалося, що подібна до альбому із вмонтованим гербом Тризубом нижня плита надгробка, яку зображено на знімку, була чорною, із блискучого мармуру, така ж, як і вертикальна з написами. А нині перша – із світло-сірого граніту, на якому виступає вибитий Тризуб. Але про все це розмірковуватиму вже в Києві, а поки мені треба здолати, огинаючи розкішні усипальниці й зовсім скромні надгробки (прикметно, що на цвинтарі дуже мало традиційних для наших кладовищ хрестів), кілька десятків метрів, аби підійти до, вважай, основної мети цієї подорожі...
Олександр БАЛАБКО
Київ–Мілан–Ніцца–Канни–Мужен
Далі буде