Історія світових чемпіонатів 2.1934 рік. Італія
Європа перебрала роль організатора мундіалю від Південної Америки, але впоралася з нею не бездоганно. Другий чемпіонат світу й досі вважають найбільш заполітизованим. Італія футбольна, за оцінками незалежних експертів, тріумфувала не без допомоги фашистського режиму Муссоліні.
Без чинного чемпіона
Італія отримала право на проведення світових фіналів лише після тривалих дискусій і дипломатичних перемовин. Аби дійти консенсусу, ФІФА провела аж вісім конгресів! Але й вистраждана одностайність в ухваленні рішення не позбавила футбольне співтовариство від очікуваного розколу. Цього разу до традиційних відмовників – англійців, валлійців, північних ірландців і шотландців – долучилися ще й уругвайці. Чинні чемпіони світу не стали на захист титулу, пославшись на бойкот європейцями прем’єрного мундіалю. Цей випадок так і зостався винятковим – жоден із майбутніх чемпіонів од свого законного права не відмовлявся. Правда, 1934 року приклад Уругваю наслідувала більшість національних команд Америки – до Італії приїхали тільки аргентинці, американці та мексиканці. Зате вийшли на старт африканці: участь в світових фіналах Єгипту надала мундіалю й фактичної повноцінності, бо відтак звання найсильнішого виборювали повноважні представники трьох, а не двох, як раніше, континентів.
Кваліфікація з демаршами
Інша засаднича новинка стосувалася формули чемпіонату світу. Оскільки бажання змагатися за першість виявили більш як тридцять країн, організатори запровадили й офіційний відбірковий цикл. Але назагал правильне рішення ФІФА так і не підкріпила відповідними регламентними нормами. По-перше, кількість учасників кваліфікаційних змагань у дванадцяти групах виявилася довільною, а отже, не була забезпечена конче необхідна в таких випадках рівність умов. А по-друге, безпосередню організацію відбіркових матчів, у тому числі й визначення строків їх проведення, Міжнародна футбольна федерація віддала на відкуп федераціям національним, що спричинило справжній безлад у попередньому турнірі. Зрештою, чимало потенційних учасників світових перегонів зійшли з дистанції або завчасно, або так і не стартувавши. А мексиканці, вигравши три кваліфікаційних матчі з переконливим сумарним результатом 12:3 і здійснивши тривалу подорож до Старого Світу, змушені були зіграти ще один відбірковий поєдинок уже в Італії, буквально за два дні до початку мундіалю. До речі, з американцями, котрі в попередніх змаганнях не виступали. Збірна США виграла – 4:2, а команда Мексики повернулася додому ні з чим, так і не зрозумівши, заради чого вона здійснила марш-кидок через океан.
Без права на поразку
Новою виявилася й формула фінального турніру. Цього разу не було групових перегонів, а доля путівки до наступного раунду вирішувалася в кожному матчі. З 27 травня по 10 червня шістнадцять учасників чемпіонату змагалися за так званою олімпійською системою, головний принцип якої сформульований насправді категорично: хто програв – той вибув. На відміну від прем’єрного мундіаля, в Італії велика гра відбувалася не в одному, а в восьми містах – Болоньї, Генуї, Мілані, Неаполі, Римі, Трієсті, Турині та Флоренції. Приблизно рівними були й сили суперників. Уже в стартовому колі один поєдинок виявив переможця лише в додатковий час. І лише в двох випадках перевага сильнішого виявилася по-справжньому великою. Нікого не здивувало, що найбільшого розгрому зазнала саме збірна США: двох днів, що відділяли американців од запеклого змагання з мексиканцями, не вистачило для повноцінного відновлення сил. Чим одразу ж скористався перший офіційний конкурент. Либонь, не варто наголошувати, що стала ним італійська команда.
Дводенна битва в чвертьфіналі
Поталанило господарям і в чвертьфіналі. Лише відверта упередженість арбітра, який волів не помічати брутальної боротьби італійських форвардів з іспанським голкіпером Заморрою, дала змогу підопічним Вітторіо Поццо уникнути поразки від піренейців у першому чвертьфінальному матчі. На повторний поєдинок іспанці вийшли без кількох основних виконавців: їх, як і Заморру, скалічили футболісти господарів, які не жаліли в єдиноборствах ні себе, ні суперників. З-поміж інших стикових зустрічей потрібно виокремити австро-угорське протистояння – з особливим підтекстом, географічно-національним і суто футбольним: обидві команди вважалися в Європі законодавцями мод у народній грі. Австрійці виграли, але ні сил, ні провідних виконавців для півфіналу не зберегли. Що дало змогу навіть безмежно стомленим після дводенної чвертьфінальної битви італійцям пробитися до фіналу без особливого бою. Там уже чекала на них збірна Чехословаччини, яка в яскравому та потужному стилі взяла гору над дисциплінованою німецькою дружиною.
Тріумф або смерть
Фінал почався з епізоду, який і досі трактують неоднозначно в футбольному світі. Буквально за дві хвилини до стартового свистка шведського рефері Еклунда майже силоміць «запросили» до ложі дуче Муссоліні. Сказати однозначно, що після цього служитель футбольної Феміди став особливо лояльним щодо гравців місцевої команди, навряд чи можна. Принаймні чогось аж надто важливого він не продиктував: ні пенальті, ні вилучення гравців з поля. Проте й грубощів італійців Еклунд, як правило, не помічав. А це було дуже важливо для «Скуадри Адзурри», бо вона тривалий час поступалася слов’янцям за грою, а наприкінці поєдинку – ще й за рахунком. Хрестоматійну комбінацію гостей, названу експертами «чеською вуличкою» тому, що м’яч уміло й несподівано для суперника адресувався на вільне місце в обороні, куди найпершим устигав партнер автора передачі, на 76-й хвилині майстерно завершив Пуч. Здавалося, вже нічого не перешкодить чехословацькій збірній зійти на світову вершину. Та для господарів поразка була рівнозначною смерті, на чому без особливих церемоній наголосив Муссоліні, і вони таки відновили рівновагу. А в додатковий час сили остаточно залишили гостей. Довести фінал до тріумфу стало для «Скуадри Адзурри» справою техніки. Технікою – новенькими авто «Фіат», а також медалями «За мужність» – віддячив чемпіонам світу за своєрідну пропаганду фашистського ладу й Муссоліні.
Поповнення з Аргентини
Найкращими футболістами фінального турніру визнали чеха Франтішека Планічку та Джузеппе Меаццу з Італії. Цікаво, що до символічної збірної увійшов й італійський напівоборонець Луїс Монті, який чотири роки тому виступав у світовому фіналі за національну команду Аргентини: ФІФА дозволила Монті, як і його співвітчизникові Де Марії, змінити футбольне громадянство після того, як обоє стали громадянами Італії. Хет-триками відзначилися форвард господарів Ск’явіо та німець Конен. А ще було зафіксовано десять стрілецьких дублів. Однак найвлучніші гравці другого мундіаля – їх виявилося троє – спромоглися лише на половину того, що вдалося аргентинцеві Стабіле за чотири роки до другого чемпіонату світу. За вирішальним поєдинком фінального турніру спостерігали п’ятдесят тисяч уболівальників – істотно менше, ніж на прем’єрному відповіднику.