Копійка нічого не варта?
У ранковому тролейбусі – не проштовхнутися, ще б пак, година пік. Їй-Богу, оселедцям у бочці вільніше. А кондукторка нагадує на кожній зупинці, що треба купувати талони для проїзду. Голосно нагадує, щоб усі почули, благаюче: «Передавайте гроші на талони». Хтось ворухнувся – поліз до кишені за гаманцем, а хтось продовжує мовчки стояти, наче вкопаний. Зрештою, кондукторці, огрядній молодиці, набридло надривати горло, і вона пішла розпихати ліктями пасажирів. Так дісталася хвоста тролейбуса. І присікалася до молодика, що однією лише ногою стояв на сходинці, ухопившись обома руками за поручень. Той спершу сказав, що у нього «проїзний».
– Пред’явіть, будь ласка, – у кондукторки вистачило духу й нервів на оте саме чарівне «будь ласка».
Але пасажир не поспішав реагувати – мовчить, як риба. А вона не думає відходити від нього. Коли нарешті «дістала» чоловіка, той вийняв із кишені жменю монет і висипав їй у долоню, мовляв, лічи, тільки дай спокій, відчепися. О, як же він помилився! Жінка вмить спалахнула вогнем і ладна була його з’їсти живцем.
– Я ж не милостиню прошу, а 50 копійок за проїзд у транспорті. А він, бачте, – звернулася до інших пасажирів, – дав мені жменю по копійці – дві. До кінця маршруту буду рахувати, наче мені немає що робити…
– Вам не догодиш, – заступився за бідолаху-пасажира його сусід. – І сотня гривень вас не влаштовує, і п’ятдесять копійок по копійці. Але ж копійка – це також гроші, без неї, либонь, талона не продасте і хліба не купите. Копійка гривню береже…
За якусь мить салон тролейбуса перетворився на розбурханий вулик. Старші почали згадувати, що можна було купити за радянські копійки. За одну – пачку сірників, за дві – зателефонувати з вуличного телефона і розмовляти стільки, скільки заманеться. Талон для проїзду в трамваї коштував 3 копійки, у тролейбусі – чотири, а в метро й автобусі – 5 копійок. Тоді ніхто не цурався «дрібноти», бо за три копійки можна було купити булочку, яку нині називають «малятком» і коштує вона тепер вдесятеро (!) дорожче. А тепер за копійкою під ногами ніхто й не нагнеться – ліньки, бачте. То, виходить, що ми вже й не такі бідні?
«Срібні» монети таки обтягують кишеню і не дуже хочеться носити їх з собою: користі з них мало. До того ж у магазинах, розраховуючись за покупку, немає бажання їх лічити, тим паче, коли стоїш у черзі до каси. Та й продавці не вельми люблять мати з ними справу. У такому разі, можливо, доцільніше було б округлювати ціни, скажімо, до п’яти копійок? І продавцям, і покупцям менше мороки.
Якось зайшла до крамниці за хлібом. Біля дверей стояв згорблений дідусь із простягнутою рукою. Я засунула руку в кишеню і витягнула кілька монет – поклала йому на долоню. Він спершу подякував, а тоді невдоволено щось буркнув. Як я зрозуміла, йому не сподобалися «білі» копійки, які ненароком розсипав по підлозі. Однак збирати їх не поспішав, а дирявим черевиком підсунув у куток, наче якесь сміття. Очевидно і для жебраків копійка – не гроші. Але ж гривня складається з копійок – за сотню їх можна купити півхлібини… Не варто нехтувати будь-якою монетою, бо це все-таки гроші, наші рідні, які ми заробляємо своєю працею. Хоч, пригадую, в Павла Глазового є байка, яка так закінчується: «Хто вам, тьотю, за копійку скаже, що ви цяця?»