Звучить акордеон у підземнім переході
Нинішня весна, з усього видно, не вельми квапиться до нас у гості. Кияни не дуже поспішають одягати легкі весняні пальта й куртки, хіба що окремі сміливці шокують перехожих куценькими спідничками. І пролісків, підсніжників не так багато, як скажімо, торік. То, либонь, екологи постаралися. Але подих весни уже відчувається. І це не можуть заперечити літні люди, які поволі виходять зі своїх квартир на вулицю, аби погрітися бодай трішки на сонечку біля під’їзду на лавці. Та з-поміж них ніколи не побачиш Людмилу Семенівну Герасимову: перемивати на всі лади кісточки сусідам й перехожим – то не для неї. Ліпше візьме в руки свого надійного друга й товариша акордеона та гайда на Хрещатик.
Танго для киян
Займає своє улюблене місце у підземнім переході поблизу станції метро (там і взимку тепліше) і наповнює його чарівною музикою. Репертуар незвичний: танго, вальси, пісні воєнних і післявоєнних літ, які пройшли через її душу, та й не тільки її, і будять у серці схвильовані спогади. Що характерно, до такої музики не байдужі молоді кияни, які, зазвичай, завжди поспішають у своїх справах, але коли почують мелодію «Синий платочек» чи «В лесу прифронтовом», «На позицию девушка провожала бойца», трішки стишують хід. А що казати про ветеранів – вони ладні слухати цю артистку з ранку до вечора. Деякі спеціально приїздять або приходять на станцію метро «Театральна», щоб побувати на концерті Людмили Семенівни. Саме тут одного разу побачила й почула її і я – поверталася із прес-конференції. І хоч голова моя була перевантажена значущою інформацією, яку на ходу опрацьовувала, не могла не спинитися на хвильку, щоб послухати «Київський вальс» у виконанні цієї незвичної літньої артистки. За якусь мить на крилах музики полинула на зелені схили Дніпра, насолоджуючись буянням каштанів та вдихаючи пахощі квітучих акацій… Однак треба було поспішати і я, подякувавши акордеоністці за дивовижну музику, попросила її зустрітися, коли матиму час, – записала у блокнот номер її телефона. Та застати вдома 78-річну пенсіонерку виявилося не так-то просто, адже кожен день у неї розписаний, наче у міністра: провідати товаришку, піти у жек, поїхати до онуки. Нарешті погодилася зустрітися зі мною у п’ятницю, але після обіду, бо зранку пообіцяла знайомій привезти пальто й плаща. Весна ж іде, а бідоласі після зими нема чого одягнути. Тож передивилася свій скромний гардероб і віднайшла у ньому дещо, чим може поділитися.
– Мені вистачить, можу «підремонтувати» те, що виходить із моди, – зауважує, усміхаючись. – Утім про яку моду я кажу, – заштопаю, перелицюю – і як нова одежина. З машиною швейною дружу з молодості, якби не вона… – і важко зітхнула, в голосі забринів смуток. Обвела поглядом свою малесеньку кухню і спинилася на лавці, де тихо дрімала її найліпша подружка такса Умочка. Вона не лише розуміє свою хазяйку з півслова, а ще й допомагає їй концертувати – підспівує тоненьким голоском. Дивовижна солістка!
П’єр Карден їй би позаздрив
– Свою «артистичну» діяльність починала у сімейному квартеті, – поринула у спогади. – Це було до війни, у Харкові. Тато і брат Віктор грали на баянах, а ми з сестрою Сонею на концертино. Але згодом сім’я переїхала до Євпаторії, де батьки почали працювати у санаторії.
Відпочивальники залюбки ходили на їхні концерти, особливо всім подобалася маленька білявка Людочка. У 41-му ці концерти перервала війна, і батько та брат невдовзі заховали баяни: перший пішов на трудовий фронт, другий – на бойовий.
12-річна Людмила з мамою і місячною сестричкою Валею опинилися спершу в Харкові, потім – на Полтавщині. Старшу сестру Соню погнали в Німеччину. Фактично вона, Люда, повинна була добувати собі шматок хліба, щоб не вмерти з голоду. Маму й батька звалив з ніг тиф. Дівчина виносило стружку на ХТЗ, у товарних вагонах добиралася до Кобиляк, звідки везла у клунках зерно, з якого вдома випікали хліб.
– Про музику згадала після війни, у Львові, – далі веде. – Брат Віктор вступив тут до консерваторії, а я не змогла – захворів тяжко батько. Зуміла лиш вечірню десятирічку закін-чити та професійно-технічне училище швейників.
Працювала у дитячому ательє. Після війни легкій промисловості приділяли менше уваги, ніж, скажімо, вугільній, металургії, будівництву. А вдягатися модно хотіли всі, зокрема і діти. Людмила шила чудові пальтечка, костюми. Якось її родичка поїхала до Москви у костюмі, на який там усі звертали увагу та дуже допитувалися, хто його привіз їй з-за кордону. Вони й повірити не могли, що та «Коко Шанель» мешкає у Львові.
– Повірте, я із заплющеними очима могла розкроїти тканину і пошити пальто, – сама з того дивується. – Бувало так, що вранці приносили мені тканину, а увечері приміряли готовий виріб.
– А як же акордеон, забули про нього, чи що?
– Він звеселяв мою душу завжди. Спершу мала великий німецький інструмент, а коли вже вийшла на пенсію і почала «давати» концерти у підземному переході, один чоловік запропонував мені меншого. Купила його за кілька десятків рублів. Він донині мене годує. Я взагалі не втомлюю своїх слухачів: годину-дві граю і маю 10-15 гривень. Які не які, а гроші. Аби не возити за собою інструмент, залишаю його у приятельки, яка працює поруч – у театрі імені Лесі Українки.
Старість більшості наших пенсіонерів незавидна. Не розкошує й Людмила Семенівна. Так склалося її життя, що після похорону чоловіка опинилася мало не на вулиці: мала квартиру, та жити у ній не змогла. У сина та дочки – свої проблеми…
– Притулок знайшла у добрих людей, – веде далі. – У знайомої Євгенії Євстафієвни Гусєвої, яка, до речі, працювала у «Вечірці». Вона була дуже красивою, інтелігентною, але особистого щастя не мала. П’ять років жила у неї, доглядала на старості літ й вона заповіла мені третину своєї квартири у центрі міста. Ось таким чином маю тепер свій куток на Нивках. Самі бачите, що апартаменти мої скромні, але нам з Умкою не тісно. Ось потепліє – частіше «гастролюватимемо», либонь, кияни вже скучили за моїми мелодіями, – і погладила таксу, перевела погляд на акордеон, що мовчазно лежав у передпокої на стільчику. – Для мене музика – це велика радість.
У гамірному переході літня жінка бодай на якусь мить забуває про свої домашні проблеми. А їх вистачає. За два роки має заборгованість із квартплати, вже погрожували, що електроенергію «відріжуть». А телефон таки відключили за несплату, тож, отримавши пенсію, щонайперше сплатила за послуги електрозв’язку. Пенсію отримує мінімальну і її вистачає, аби зводити кінці з кінцями. Ще ж онучці-сироті хочеться допомогти. Та хіба про усе це розкажеш міліціонерові, який виганяє її з імпровізованої сцени у підземці.
– Я ж не милостиню прошу і не торгую цигарками, – наче виправдовується, – а звеселяю людей. І вони за це мені дякують. А заробітку вистачає на хлібину та картоплину, й на цьому спасибі.
Початок квітня вже видається погожим, весняним: прокидаєшся вранці – й кортить якомога скоріше вийти на вулицю. Не сидиться вдома і моїй героїні: вчора кілька разів телефонувала їй додому – не застала. Напевно, концертує у підземнім переході з Умкою на пару. Можливо, і ви бачили її там, а якщо ні, то пораджу: зазирніть на «Театральну», де у підземнім переході звучить акордеон. Зробіть весняний подарунок своїй душі.