Демон із поглядом янгола

Із Михайлом Врубелем я познайомився раніше, ніж із більшістю його картин і малюнків. Бачив його десь в районі Володимирської гірки душевно збаламученим, що поглядом Демона споглядав подольний Київ і задніпровські далі. В кінці 80-х на кіностудії імені Довженка було знято художній фільм про київський період життя і творчості суперечливого творця. Ці роки вважаються найспокійнішими в сенсі душевної рівноваги, умиротвореності його малярства.

На виставці, розгорнутій в кількох залах Музею російського мистецтва з нагоди 150-річчя Врубеля, про яку ми вже повідомляли, я шукав мальоване свідчення того, що Київ справді діяв на розбурхану натуру художника заспокійливо, і це позначилося на його малюванні. Приглядався до пейзажних начерків знайомих київських місць, аж поки не прикипів до лику Богоматері, яку Врубель залишив Києву на пам’ять і на добро в Кирилівській церкві. Неточно сказав – то не іконний лик, а прекрасне обличчя вкраїнської Мадонни. Більш ніжно-жіночого зображення Богоматері не знаю.

Київ має ще один шедевр урівноваженого Врубеля – «Дівчинку на тлі персидського килима». Одна з небагатьох остаточно завершених робіт, бо у більшості випадків імпульсивному художнику не вистачало терпіння довести малювання до останнього штриха.

Для мене загадка, чому Господь карає тих, хто його прославляє, замість брати під свою опіку. Чи не тому, що якраз блаженні і вважаються божими людьми, його обранцями? Гадаю, що певною підказкою є один із врубелівських автопортретів. Виявив, що Христа він малював схожим на себе, втім, як і Демона. А це, мабуть, і є гріх. Знавці стверджують, що то навіть певна закономірність, що художники пишуть образи схожими на них самих. Утім, одна справа, колгоспницю із серпом виліпити схожою на себе, а робітника з молотком, скажімо, на свого благовірного чи коханця, і зовсім інше – вподоблятися Господу.