Божа кара Бабиного Яру
Дізнатися про всі подробиці куренівської трагедії можна буде лише через п’ять років, коли мине термін охорони державної таємниці.
Утім, людська пам’ять зберігає основні найголовніші епізоди того далекого понеділка 13 березня 1961 року. Цього ранку люди, як завше, бігли на роботу, юрмилися на зупинках, тиснулися в переповнених трамваях, не підозрюючи ніякого лиха.
Усе сталося вранці о 8 годині 45 хвилин. З гирла Бабиного Яру, який до цього намагалися замулити методом гідромеханізації, вирвався десятиметровий вал пульпи. Він летів зі швидкістю кур’єрського потяга, поглинаючи все на своєму шляху. Втекти від нього було неможливо. Сотні людей поглинула товща болотно-глиняної маси.
Розповідає колишній водій трамвайного депо ім.Красіна Марія Дорошенко: – У цей час біля стадіону «Спартак» проїжджав трамвай 12-го маршруту. Його перевернуло і лавиною занесло за кілька сот метрів туди, де зараз індійське посольство. Пізніше замулений трамвай розрізали автогеном й витягували загиблих пасажирів та водія. Водій трамвая була моєю подругою. Їй виповнилось лише 20 років. Упізнати її було важко: лице подряпане, ребра переламані.
Усі ветхі будиночки, які стояли на шляху руйнівного валу, в одну мить розвалилися, немов картонні коробки. На дахах деяких уцілілих видно було людей, які відчайдушно махали руками, просячи допомоги. Лише о першій годині дня прилетів військовий гелікоптер евакуйовувати потерпілих. Прибуло багато військових та міліції, які оточили район. На багато днів ця територія стала засекреченою. Навколо неї звели кількаметровий паркан. Навіть траси цивільних авіаліній було змінено таким чином, щоб літаки не пролітали над цією територією. На трагедію, яка забрала на Куренівці життя сотень людей, можновладці наклали табу. Про неї не сповіщали газети, мовчало радіо. Але люди все одно дізналися, що трапилося в Києві. До нас на Черкащину, де я жив, ця чутка долетіла за добу. Її розповів міліціонер, який приїхав зі столиці. Моя мама враз забідкалась, адже на Подолі жила її сестра. І хоч лихо обминуло мамину сестру, вона часто розповідала, як надійно охороняли тоді Куренівку військовики. Через їхній кордон не проскочити було. Якось один чоловік вийняв із сумки фотоапарат, мабуть, хотів щось сфотографувати. Так на нього враз накинулися двоє міліціонерів, скрутили руки і забрали камеру разом із сумкою.
Міліція тоді пильно стежила, щоб ніхто не фотографував цей район. Через кілька років, коли розчистили завали, влада сором’язливо повідомила, що в куренівській трагедії загинуло 145 людей. Насправді ж жертв було значно більше. Під кількаметровою товщею затверділого ґрунту знайшли свій останній спокій ще кілька сот загиблих.
Прорахунки тодішньої влади, яка на кістках жертв Бабиного яру хотіла побудувати житловий мікрорайон, призвели до нових масових жертв. «То Божа кара, Бабин Яр мстить!» – казали люди. Тож найголовніше зараз зберегти людську пам’ять. Уже п’ять років цього березневого дня працівники трамвайного депо збираються на публічну панахиду. Незабаром на місці трагедії постане храм, буде відкрито й музей, для якого вже збирають експонати.