К.Р.

Ані жанр, у якому працював свого часу літературознавець Іраклій Андронніков, ані поле його діяльності модними нині не назвеш. Зросійщений нащадок грузинських князів ухопився за таємничі ініціали у присвяті до одного з віршів Михайла Лермонтова – Н.Ф.І. – і взяв за мету докопатися, кому вони належали. Це нагадувало захоплюючий детективний роман, читалося на одному диханні… І ніхто нікого не вбивав, не ґвалтував, не палив, навіть не шантажував…

Річ, про яку піде мова, – базальтова плитка, що входила колись до письмового приладдя (нею притискували стосики паперів, аби їх не здуло вітром зі столу при провітрюванні кабінету), прикрашена так званою венеціанською мозаїкою. Як і деякі інші антикварні предмети, плитка дісталася мені у спадок від батька, а йому – від рідного брата його бабусі, генерала царської армії Григорія Адріановича Якубовича. Мені цей предмет припав до душі ще й тому, що по ньому можна вивчати напівкоштовні самоцвіти – родоніт, лазурит, авантюрин, яшму. Особливо вражає авантюрин – червонуватий камінь із «золотими» блискітками. Це сяйво вводило в оману шукачів «жовтого диявола», звідси й назва. Очевидно, привертав авантюрин увагу і наших попередників на землі Українській – трипільців. Ведучи самодіяльні «розкопки» на тестевому городі в селі на Черкащині, разом із крем’яними сколами, наконечниками стріл, шкрібками, пластинками від серпів, черепками знаходжу і шматочки цього каменя іноді правильної форми. Можливо, люди неоліту робили авантюринові вставки в ритуальний глиняний посуд, аби той виблискував на сонці, – хто знає.

Отже, плитка має, так би мовити, мінералогічну цінність, хоча довідатися, звідки, з яких родовищ Російської імперії взято компоненти венеціанської мозаїки, навряд чи можна. Але якщо в авантюринових квадратиках і трикутничках золота не було і немає, то це не означає, що воно відсутнє у цьому унікальному письмовому приладді взагалі.

Адже в центрі плитки, на тлі викладеного синім лазуритом 8-кутника красуються дві літери – К.Р. Отут героям Джека Лондона можна сказати: «Тепліше! Тепліше! Ще тепліше! Зовсім спекотно!». Так, золото тут присутнє, хоча літери зроблено з ідеально прозорого гірського кришталю, позолоченого за технікою «живопису на склі». До речі, так само золотили мозаїку, коли відтворювали композиції Михайлівського Золотоверхого собору в Києві, – свого часу, діставшись риштуванням разом із іншими учасниками імпровізованої екскурсії під саму центральну баню храму-страждальця, я таки взяв на пам’ять кілька таких смальт.

Але настав час від мінералогічної частини нашої оповіді перейти до історичної. Хто такий К.Р.? Батько не міг мені дати відповіді на це запитання. Та й плитка за його життя здебільшого лежала у шухляді, її рідко витягували на світ Божий, тож і не було приводу серйозно зайнятися дослідженням на кшталт «детективів» Іраклія Андроннікова.

Коли під час горбачовської перебудови почали переглядатися деякі цінності, зокрема з’явилися одкровення, що й царі та імператори теж були людьми з кісток і м’язів, дихали тим самим повітрям, що й усі смертні, тощо, і я випадково почув, що один представник дому Романових – великий князь Костянтин був людиною аполітичною, писав вірші і підписувався ініціалами «К.Р.», то, щиро кажучи, відразу не зіставив цей факт із літерами на базальтовій плитці.

Та ось Микита Михалков у одній із телепередач зупинився на цій цікавій постаті. Виявляється, Костянтин Романов не лише бавився поезією, а й дуже вболівав за військову освіту в імперії, опікувався кадетськими корпусами, дбав про їхній рівень і роль у патріотичному, звісно, імперсько-російському вихованні.

Те, про що я оповім нижче, звичайно ж, лише гіпотеза. Генерал Григорій Якубович був далеко не останньою людиною при дворі. Про це свідчить хоча б те, що Микола ІІ дуже вже наполегливо вимагав його повернення з японського полону. Після Лютневої революції Г.А.Якубович на короткий період стає «військовим товаришем Керенського». У часописі «Наука и жизнь» у 80-х роках минулого століття було опубліковано світлину, де цих людей зображено поряд. А тепер припустімо, що Григорій Якубович був якимось чином причетний до системи військової освіти і міг (теоретично) мати з великим князем Костянтином Романовим стосунки, можливо, й дружні. Залишається напружити уяву і припустити два варіанти: або князь подарував плитку зі своїми ініціалами (водночас і поетичним псевдонімом) генералові за життя, чи з дозволу близьких і рідних Григорій Адріанович узяв цю річ на пам’ять уже після кончини августійшої особи.

Чому генерал не повіз таку цінну реліквію до Америки, а залишив її у сестер і племінників? Може, до еміграції він узяв із собою щось іще цінніше – важко сказати. Але ось плитка. Яких паперів торкалася вона 100-110 років тому? Віршів (кажуть, непоганих), власноручно підписаних «К.Р.»? Чи, може, викладених пропозицій щодо вдосконалення системи військової освіти в Російській імперії? Не виключено – і того, і іншого. Адже річ сама по собі, як кажуть, капітальна, зроблена не на один день. Не виключено й те, що господар по-своєму любив її. Чи є вона цінністю для автора цих рядків? Людини, яка ніколи не мала і не має щонайменшого сумніву в необхідності йти Україні незалежним, окремим від Росії шляхом? Православного християнина, який, утім, рішуче проти панування московського патріархату на нашій землі і так само проти канонізації царя-мученика Миколи ІІ Романова? Де відповідь? Може, у блискітках авантюрину?