«Пальмову гілку» – за... енциклопедію браку?
Документальна стрічка «Подорожні» 2005 року вперше представляла Україну на Каннському кінофестивалі й отримала «Золоту пальмову гілку» як кращий короткометражний фільм. Її режисер – Ігор Стрембіцький, а сценарист – його дружина Наталка Конончук. Обоє – випускники театрального університету імені Івана Карпенка-Карого. Сьогодні вони – гості «Вечірнього Києва».
– Що надихнуло вас на створення «Подорожніх»?
– Історія досить проста, – першою відповіла Наталка. – На третьому курсі Ігореві поставили ультиматум: або він знімає фільм, або ж його виженуть з університету. Вибору не було, і довелося створити «Подорожніх».
– Я взагалі за три роки навчання майже нічого не зробив, – пояснив Ігор Стрембіцький. – Тому мій творчий дебют передусім став великою радістю для викладачів.
– І як вони оцінили його?
Н.К.: Сказали, що непогано, але потрібно дещо переробити. Одним із перших стрічку оцінив Ігорів викладач Сергій Буковський, режисер відомого документального фільму «Війна. Український рахунок».
– Яку ідею вклали у свій фільм? Що він несе людям?
І. С.: Стрічку робив для себе, а не для аудиторії. Спочатку знімав фільм-автопортрет, де прагнув показати людей, які мені цікаві та близькі. Був задум зняти, як режисер шукає героїв для фільму. І саме ці герої й стали «Подорожніми». Під час роботи відкрив для себе істину: життя – прекрасне. Про це, власне, і моя стрічка. Але я нічого не хочу нав’язувати глядачам. Кожен може мати своє бачення фільму.
Н.К.: «Подорожніх» побудовано на почуттях, тому точно визначити, про що фільм, неможливо. Коли мені довелося на Каннському кінофестивалі писати в каталог фабулу фільму, я ніяк не могла знайти потрібні слова. Загалом, «Подорожні» – це фільм про дитинство, яке не повертається, про мрії, які не здійснюються, про життя, яке минає. Але це моє визначення. Наша стрічка викликає різні асоціації, спогади, роздуми.
– Чому саме «Подорожні»?
Н. К.: Робоча назва фільму – «Автопортрет мені невідомого». Але вона нам не сподобалася, тому довелося шукати ідеї всюди: у книжках, віршах. Мені припало до душі слово «подорожні», яке знайшла в творі Григорія Сковороди «Розмова п’ятьох подорожніх про істинне щастя в житті». Воно має глибокий філософський зміст: подорожній – це не просто мандрівник, а людина, яка іде по дорозі з тобою.
– Хто є героями фільму?
І.С.: Я планував зняти документальну стрічку, де головним героєм був би старий самотній актор. Мене зацікавив цей чоловік, який, пропрацювавши все життя в театрі, пам’ятав лише один вірш. Неподалік місця, де він жив, психоневрологічний диспансер. Виникла ідея зняти його пацієнтів. У цьому нам допоміг головний лікар диспансеру, який також є героєм фільму.
Н. К.: Цікавий випадок стався з головним героєм. Старий актор стверджував, що єдиний вірш, який він знає, належить Пушкіну. Але коли довелося писати в титрах автора поезії, то не знайшли його. Лише після прем’єри дізналися, що в стрічці лунає поезія Щербачова.
– Чи використовували під час зйомок нові технології?
І. С.: Знімаючи стрічку, не збирався відкривати щось нове. Нічого незвичайного в ній нема. Хіба те, що 90 відсотків – брак. Коли монтували плівку, їй надали найнижчий рівень якості. А мій викладач Володимир Кукринчук сказав, що цей фільм – енциклопедія браку. Особливим у стрічці є тільки певне бачення світу. Я навмисне не вдався до монтажу, щоб не звинуватили, що виділяю певні моменти, розставляю акценти. Фрагменти просто склеювали, завдяки чому створили єдину картину. Та цей спосіб не новий у кінематографі.
Н. К.: У фільмі багато помилок, зокрема операторських. Але в «Подорожніх» це не головне. Вони навіть сприймаються як творчий задум режисера.
– Чому обрали жанр документального фільму?
І. С.: Я довго вчився знімати саме документальне кіно, бо воно не потребує великих коштів. Тобі дають плівку, камеру, і ти можеш творити. Багато відомих режисерів починали саме з цього. Документальний фільм дає змогу показати свій погляд на реальність. У деяких людей документалістика асоціюється з популярними телепередачами. Але таке кіно буває різним.
Н. К.: Про стрічку «Подорожні» не можна говорити як про документальне кіно в чистому вигляді. У фільмі є й ігрові моменти.
– Ви довго працювали над стрічкою, чим вона для вас стала?
І. С.: Мені нелегко аналізувати її, адже працював досить таки довго. Навіть не можу пригадати свої відчуття, коли знімав фільм. «Подорожні» для мене факт, який існує вже незалежно від мене. Точно можу сказати, що якби знімав стрічку зараз, зробив би її не кращою, не гіршою, а зовсім іншою.
– Чому фільм не можна побачити, скажімо, в кінотеатрі чи по телебаченню?
І. С.: Річ у тім, що авторські права на стрічку поділено між нами та університетом імені Карпенка-Карого. Виникли деякі проблеми з юридичним оформленням, без якого не можна показувати стрічку в кінотеатрах, на телеканалах, тому що це – комерційна справа. Маємо право презентувати її на фестивалях, вечорах. Але нещодавно хтось розмістив фільм в Інтернеті. Ми не проти, адже це єдина змога показати «Подорожніх» широкому глядацькому загалу.
– Яким чином робота звичайних українських студентів потрапила на Каннський фестиваль?
І. С.: Грошей в університеті небагато, тому плівку виділяють не всім. Але коли береш участь у конкурсі чи фестивалі, обов’язково дають. Тому вирішили подати заявку на якийсь кінофестиваль. Найближчим виявився Каннський, отож відіслали туди фільм. Коли прийшло запрошення, не повірили. Завдяки цьому і вдалося доробити «Подорожніх». Ми вдячні усім працівникам, які допомагали нам. Адже не встигали готувати стрічку для Канн. Було дуже мало часу та й почалися травневі свята. Люди працювали з ранку до ночі, в будні, у вихідні.
– Чи сподівалися на такий шалений успіх?
І. С.: Ми ні на що не розраховували. Коли створювали фільм, то й передбачити такого не могли. Запрошення до Канн стало великою несподіванкою та водночас стимулом. Було приємно, що робота цікава іншим, що «Подорожніх» зрозуміли. Саме запрошення стало найбільшою радістю. Коли отримували «Пальмову гілку», вже не було такого відчуття.
Н. К.: Навіть не думали, що стрічка комусь сподобається. Але все ж подали заявку на вельми престижний міжнародний кінофестиваль.
– Які враження від Канн?
І. С.: На фестивалі панувала дуже дружня атмосфера. Не було гострої конкуренції. Навіть ніяково, що «Пальмову гілку» отримали саме ми, а не хтось інший. Поспілкуватися з відомими зірками кіно не випало через обмаль часу.
– Як вплинула на життя «Золота пальмова гілка»?
І. С.: Суттєво нічого не змінилося. Але хочеться вірити, що чогось навчився. Нещодавно зняли фільм на тему Другої світової війни. Хотілося б попробувати себе й у ігровому кіно, але це досить складно. Після фестивалю отримав кілька пропозицій знімати кліпи, проте вони мене не привабили. Цікаво було б попрацювати над рекламою, але не політичною. Ролики про політиків зніматиму тільки тоді, коли нічого буде їсти.
– А які фільми подобаються особисто вам?
І. С.: Із великим задоволенням дивимося «У бій ідуть самі старики», «Афоню». А взагалі віддаю перевагу анімації. Улюблені мультики – «Казка казок» та «Вінні Пух». Я асоціюю себе з осликом Іа, а Наталці більше до вподоби Чебурашка.
Олеся РУСЯВА, студентка Інституту журналістики