Майстри на всі руки
...І знову потрапила я у таємничі ходи закулісся Національного театру імені Івана Франка. Цього разу напросилася в гості до бутафорів-декораторів. Їхній цех – це десятеро майстрів на всі руки, без жодного перебільшення.
...І свиняча голова
У великій кімнаті, де купа різних інструментів і специфічного устаткування, панує дух імпровізації, вигадки та злагодженої роботи. Кожен зайнятий своїм.
Посередині – великий стіл, на якому – величезна... свиняча голова на блюді, обкладена апетитними яблуками та іншими смаколиками. Звісно, все це – бутафорія. Тут поновлюється реквізит до нашумілої свого часу вистави франківців «Енеїда» за Котляревським. Тож голову, яку у виставі має подавати, здається, Енеєві Дідона, підмалюють фарбами, покриють лаком, «чаклуватимуть» над нею, як і над усім іншим, що використовувалося у виставі, але встигло постаріти на складі. Та чимало доведеться робити заново: зокрема, обладунки моторних козаків-«енейців». І тут же побачила «викувані» панцирі, шоломи – з «карбуванням» і «позолотою», мечі та піки. Ось яке воно все зблизька! Виявляється, насправді все це – з поролону, пінопласту, ізолону чи алюфону (ізолон, покритий «металом»). Застосовується також монтажна піна та інші синтетичні матеріали, яких з’являється дедалі більше і які добре підходять для різних імітацій.
Утім-то річ, що бутафорія виготовляється з розрахунку на певну віддаль, з якої глядачі сприймають усе, що бачать на сцені.
Про деякі тонкощі бутафорської роботи розповідає Олександр Корнієнков, який із 1963 року працює тут і нині очолює невеликий та міцний колектив. До речі, Олександр Олександрович родом із Брянщини й гадає, що предок у нього, судячи за прізвищем, – українець.
Та для початку маємо повернутися до азів. Тобто, що таке бутафорія.
Бутафорія – предмети сценічної обстановки: скульптура, меблі, посуд, прикраси і деталі костюмів, які використовують у театральних виставах замість справжніх. Між іншим, справжні речі, приміром, кришталеві вироби, якраз і не «грають» на сцені. А блискучі грані коштовних ваз виготовляють із специфічно заломлених стяжок жерсті, що чіпляють на відповідні каркаси. У світлі прожекторів та бляха сяє вишуканіше за справжнісінький кришталь.
А ще в цьому цеху виготовляють декорації – окремо розмальовані-розписані завіси і задники. Уявляєте собі розміри таких «картинок»? Я спостерігала, як художник-оформлювач Марія Новак малювала панораму Стамбула із Айя-Софією, поклавши на підлогу гігантське полотнище. Замість пензлика – щось на зразок щітки-швабри, якою треба було замалювати значні площини за спеціальним ескізом.
Та спершу, аби ту завісу чи задник розмалювати, їх треба пошити. Відповідна груба щільна тканина, парусина, наприклад, розкладається у величезному цеху на підлозі, а потім зшивається машинкою, за якою я й побачила швею Маргариту Павлівну. Між іншим, у неї цікаве прізвище – «драконяче», як вона каже сама: Стоголова. Її робота вимірюється кілометражами: по 200 метрів палаточної тканини зшиває для куліс.
Куліси – це масштабно. А ось у Ольги Володимирівни Калініної, заступниці Олександра Олександровича, тонка й делікатна робота. Вона виготовляє ляльок, скульптуру, прикраси. За що не візьметься – все виграє фантазією і смаком.
«Справжній» слон на сцені
Та я забігла трохи наперед. І це тому, що так само, коли потрапила до бутафорсько-декораційного цеху, в мене аж очі розбігалися. Хотілося побачити й доторкнутися до всього.
Робота бутафорів-декораторів специфічна, як мовиться, на любителя. Марудна й трудомістка – так. І ще ж вимагає нестандартного підходу й фантазії – на кожну виставу. Це й приваблює тих, хто працює тут. Ось минулої осені в театрі була прем’єра «Шякунтала» за давньоіндійським епосом. Ото вже до буйної фантазії мали вдатися не тільки художники, а й бутафори-декоратори! Фантастичні звірі та рибини небачених кольорів і форм. Та ще таких розмірів, аби на того звіра можна було сісти акторові!
Майстри бутафорії здавна застосовують відомі матеріали, як-от пап’є-маше. Це, нагадаю, паперова маса з клеючими речовинами. З цього матеріалу виготовляють «бронзові» або «мармурові» скульптури. Їх покривають левкасом (суміш крейди, столярного клею і води з оліфою), розмальовують відповідно «бронзою» чи білилами, розписують «прожилки» на мармурі. Так само і фрукти й найрізноманітніші овочі або виготовляють із пап’є-маше, або вирізають із пінопласту.
Олександр Олександрович зауважує:
– Будь-яка бутафорія виготовляється так, щоб актори мали естетичне задоволення від усього, що їх оточує на сцені. Якщо це скіпетр чи обладунки лицаря, то треба, щоб і вигляд річ мала відповідний. Колись студентами ми виготовили «бронзову» скульптуру – копію роботи Вучетича «Перекуємо мечі на рала». Коли переносили її, то на вулиці бабусі хрестилися: мовляв, бідні хлопці, таке важке несуть!
Познайомилася тут із майстрами. Дмитро Тимошенко, по суті, самоук. Звісно, любив малювати, займався якийсь час столярними роботами. Ліпити, стругати, паяти, розписувати – все уміє. Багато чого навчився вже в театрі.
Сергій Чіркін прийшов сюди як столяр. А нині власноруч виготовленою бутафорією-реквізитом міг би завалити сцену.
Чого тут тільки я набачилася! Найрізноманітніші гіпсові форми, із двох половинок яких ліплять і деталі інтер’єру, і городину. Серед матеріалів – навіть желатин, із якого виготовляють виноград. Та ще ж так, аби й кісточку всередині кожної ягідки видно було. А інструменти теж різні: для карбування, свердління різних матеріалів, навіть вакуумні апарати є. Чимало «винаходять» самі майстри. Мало що вся бутафорія має бути схожа на справжні речі, та ще ж про правила техніки безпеки забувати не можна. Всі ножі, мечі, інші гострі предмети мають бути такими, аби навіть ненароком ніхто не поранився.
Тут – справжня технічна творчість і винахідливість. І водночас, як зрозуміла з окремих реплік, ця робота буває невдячною. Ось над тією чи іншою річчю довго трудилися, а потім потрапила вона після вистав десь на склад у пилюку чи поламали її й кинули. А згодом – знову потрібна як реквізит для вистави. І тоді капітально доводиться ремонтувати чи «освіжати» – як ту свинячу голову до «Енеїди».
...Якби скласти докупи все, що виготовили бодай за кілька останіх років майстри-бутафори Франкового театру, вийшла б спражня скарбниця, від якої розбіглися б очі і у дорослого, не лише в дітей. Фантастичні речі, без яких будь-яка вистава мертва. Недарма ж кажуть: із технічних професій професія бутафора-декоратора – найтеатральніша.