Хто ж їх, поранених, тоді лічив
У сімдесяті роки минулого століття літніми вечорами сотні киян приходили до естради Центрального парку столиці, де перед ними виступали художні та аматорські колективи, відомі письменники, науковці, демонструвалися документальні кінофільми.
Тут завжди можна було зустріти карооку, струнку енергійну жінку – Надію Гнатівну Підосічну, що завідувала естрадою. До неї звикали люди, поважали її за ввічливість, за те, що намагалася вона зробити відпочинок людей цікавим. Але далеко не всі знали, що була Надія Гнатівна фронтовою медичною сестрою. Жінка врятувала життя багатьом воїнам. За це у неї – сім бойових нагород.
Воювала вона у складі 18-ї десантної армії, і на святкування 30-річчя розгрому фашистів під Новоросійськом її запросили до цього міста.
– Об’їздила тоді, – згадує Надія Гнатівна, – наші колишні бойові позиції, зустріла багатьох бойових побратимів. Вони дякували мені за те, що колись виносила їх із поля бою. Тоді ж збагнула: немає дружби міцнішої за фронтову.
Тоді, у сімдесят третьому в Цемеській бухті гойдалися на зелених морських хвилях вінки із живих квітів – у пам’ять про загиблих від живих. А в такий же сонячний день 1943 року тут було пекло. І стогнала земля, і, здавалося, плакало море. І снував над землею і над морем чорний дим.
Того дня 73-го, коли ми із Надією Гнатівною розмовляли в її службовому кабінетику, вона щось виводила на клаптику паперу.
– Що це ви малюєте? – запитую.
– Це дорога, вздовж якої ми розміщували поранених. Тут, – Надія Гнатівна вказала на два круті пагорби, – місцевість прострілювалася фашистами. Земля двигтіла під ногами. Навіть саме повітря було таке густе, що могло збити з ніг. Нічого, вистояли.
– Надіє Гнатівно, а скільком пораненим у бою ви надали допомогу?
– Хто ж із фронтових медсестер відповість вам на таке запитання? Хіба у бою лічиш? Це знали тільки наші начальники – вони вели статистику. Пам’ятаю, після одного з боїв викликає мене майор. Він повідомив, що за надання допомоги 83 пораненим мене нагороджено медаллю «За бойові заслуги». «А звідки ви знаєте, що їх було 83?» – питаю. «Я повинен це знати», – відповів майор.
У дні ж відносного спокою постійним місцем служби Надії Гнатівни було нейрохірургічне відділення госпіталю, де вона як медична сестра брала участь у 10 – 15 операціях за день.
– Надіє Гнатівно, що запам’яталося найбільше у фронтовому бутті?
– Люди… Не якісь конкретні, а всі наші солдати. Пам’ятаю їхні очі, в яких одночасно можна було побачити і тепло, і ненависть. Пам’ятаю їхні огрубілі руки. Запам’яталася радість перемоги життя над смертю – це коли у пораненого на операційному столі з’являється пульс, він відкриває очі… У такі хвилини ми, медичні працівники, справді відчували себе переможцями.
…Через певні обставини стати лікарем Надії Гнатівні не судилося. Тож вона багато років працювала слюсарем на столичному заводі ім.Артема. А після виходу на пенсію завідувала естрадою в Центральному парку столиці.