Валерій АСАДЧЕВ: депутатство, інженерія та музика
Народний депутат України Валерій АСАДЧЕВ – один із авторів нової редакції бюджетного кодексу, очолює Всеукраїнську асоціацію власників житла, має три не пов’язані одна з одною вищі освіти. До того ж – цікавий співрозмовник. Тож сьогодні й бесідує з ним наш кореспондент.
– Валерію Михайловичу, передовсім розкажіть про нову редакцію бюджетного кодексу. Що, на вашу думку, зміниться в житті країни після того, як парламент ухвалить нову редакцію?
– Гадаю, що зміниться багато чого. Передусім буде наведено лад у фінансових ресурсах. Пропонований бюджетний кодекс має стратегічний характер. У всіх цивілізованих країнах місцеві бюджети є самостійними, незалежними. В тому розумінні, що вони можуть формуватися ще до того, як буде ухвалено державний. Місцевий бюджет, образно кажучи, знає свою доходну частину, свої видатки, може передбачати систему трансфертів на довготривалий період. Так ось, новий кодекс розрізає остаточно пуповину, яка з’єднує державу і місцеві бюджети. В Радянському Союзі існувала так звана система «матрьошки» – жорстка вертикаль, згодом її було дещо реформовано. Але загалом вертикальний принцип розподілу ресурсів так і зберігся.
Йдемо далі. Платити заробітну плату педагогам чи медикам – то не функція місцевих органів влади. З часів Магдебурзького права їх головні функції – дороги, комунікації, мережі, будинки, стоянки, парковки, ринки, благоустрій. Іншими словами: все, що пов’язане з життєдіяльністю території, на якій живе людина. Ось на це й спрямовується основна сума міського бюджету. Нині в Україні ситуація така: 82 відсотки місцевих бюджетів – це фактично видатки, які має платити сама держава. Позаяк вона гарантує ці мінімальні стандарти, то повинна їх забезпечувати.
Свого часу було ухвалено закон про оподаткування доходів фізичних осіб, коли ми перейшли на лінійну ставку оподаткування – 13 відсотків – і прибрали прогресивну шкалу. Планувалося, що це спричинить серйозний вихід заробітної плати із тіні. Сьогодні можна констатувати, що цього не сталося. Стратегія не виправдала себе. Більше того. Серйозних втрат зазнали місцеві бюджети. Навіть у Києві ситуація з бюджетом доволі складна. Місто мало приблизно 28 відсотків лише активної ставки з оподаткування, а нині тринадцять та ще мінус соціальні пільги. Тобто це колосальні втрати доходів до місцевого бюджету.
У новому бюджетному кодексі передбачається низка фундаментальних положень, які утримують фінансовий баланс країни. Що відбувається нині? Тільки бюджет прийняли, як Верховна Рада одразу ж починає штампувати різні закони соціального характеру, преференції по податках тощо. У 95 статті Конституції України чітко зазначено: всі публічні витрати мають бути передбачені в законі про бюджет. І це світова практика. У багатьох країнах закони, які не захищені фінансово, вважаються призупиненими в дії. У кодексі ми також заклали таку схему: якщо механізм виконання закону включається в загальні статті видатків, тільки тоді він починає діяти. Якщо ж у бюджеті цього нема, то приймайте хоч тисячу яких завгодно законів, але в підсумку їх не виконуватимуть. І це означає, що навіть у суді ніхто не зможе змусити виплачувати якісь кошти, якщо це не передбачено в бюджеті. Цю формулу дуже чітко виписано в новому бюджетному кодексі.
Наступне. Перехід на програмно-цільовий метод формування бюджету, який дає змогу дати відповідь на питання ефективності використання коштів. Скажімо, потрібні гроші на виконання програми по боротьбі з туберкульозом. Нема проблем! Але спочатку маємо знати: скільки хворих на цю недугу в Україні нині і скільки їх буде після виконання програми. А тоді через рік дивимося, чи є тенденція до зменшення. Якщо є, продовжуємо фінансування. А не так, як зараз, – гроші витрачаються, а кількість хворих збільшується, отже, ця програма неефективна, її треба зупиняти або ж шукати інших підходів.
– Подібні проблеми, звісно, не лише в медицині...
– Звичайно. Ось іще приклад. Років три тому на реструктуризацію вугільних шахт було виділено майже мільярд гривень. Так ось. Не закрили жодної шахти. Але всі гроші було потрачено. А ось за програмно-цільового методу це було б нереально – казначейство просто не дало б грошей. І ще одне: кодекс передбачає дуже серйозний системний підхід до контролю за витрачанням бюджетних коштів у режимі поточного дня. Не по факту, як зараз. Виконали бюджет 2005 року, а давайте підемо перевіримо. Перевірили. І що? Грошей нема, і люди позвільнялися. А нова система запобігає порушенням, унеможливлює їх.
У кодексі докладно розписано систему бюджетних порушень: що таке нецільове, неефективне використання коштів, що таке порушення бюджетного процесу тощо. І чітко визначається відповідальність. Головна мета – не покарати людину. А повернути гроші до бюджету, або не витратити їх незаконно.
І ще один нюанс. Кодекс дає відповідь на питання: що таке бюджетна установа і що взагалі треба фінансувати з бюджету...
– У мене склалося враження, що про бюджет ви можете розповідати кілька годин безупину. Недарма ж і ваша дисертація присвячена цій темі: «Трансферти в системі міжбюджетних відносин».
– Дисертація, даруйте, не просто була взята з голови, передувала їй розроблена схема. До 1998 року трансферти місцевим бюджетам передавалися у вигляді видатків державного бюджету і фактично місцеві ніколи не отримували 100 відсотків трансфертів. Був такий випадок, коли за прем’єрства Лазаренка одна область отримала лише 24 відсотки. Ми розробили зовсім іншу модель, яка дала змогу всім місцевим бюджетам з 1998 року по сьогодні отримувати 100 відсотків трансферту.
– А які ще пропозиції, які моделі розвитку міського господарства є у вашому арсеналі?
– У мене є програма перебудови п’ятиповерхівок. Над нею працював упродовж чотирьох років. Проведені розрахунки дають змогу зрозуміти, що виконання такої програми потребує значно більше часу, ніж три чи навіть п’ять років.
Мені довелося побувати в багатьох містах світу. Оскільки я економіст, тому здебільшого ознайомлювався з ними крізь призму економічних категорій. От ви ніколи не замислювалися, чому будинки у Львові на площі Ринок здебільшого мають по три вікна? Тому що це залежало від податків. Європа з незапам’ятних часів жила з податків на нерухомість. І це впливало на реальну вартість землі, на систему щільної забудови міст.
Київ, скажімо, забудовувався просторіше. Натикати будинків, де тільки можна, вважаю, неприпустимо. Треба відновити природні київські території, ландшафти, парки, озера, річку Либідь. Це, звісно, величезна програма, яку також за три роки не виконаєш. Але якщо надати їй відповідного статусу, почати вкладати гроші, то, повірте, зворотного шляху тоді вже не буде.
– Ви є президентом Всеукраїнської асоціації власників житла. Що це за організація? Які вона має важелі впливу? Чи зверталися до вас ошукані групою компаній «Еліта-Центр»? Які ви бачите шляхи розв’язання цієї проблеми?
– Ошукані в мене були буквально перед вашим приходом. Знаєте, я не належу до людей, які прагнуть дешевого популізму, тому, звісно, не піду під мерію і не битиму себе в груди, переконуючи, що всім допоможу. Це не для мене. Якщо не впевнений, що можеш чимось допомогти, краще не обіцяй. Виявилося, що деякі люди, які продали чи заклали своє житло, сьогодні опинилися на вулиці. Думаю, що київська влада просто зобов’язана розмістити їх хоча б на півроку в готелі.
Тепер щодо асоціації. Нині вона майже не працює. Свого часу мене обрали її почесним головою. Мабуть, тому, що я першим розпочав комунальну реформу. Перший кондомініум було створено в нас у Голосіївському районі, на Теремках-I. Я хотів, щоб кожен будинок мав свого власника. І в подальшому, коли став народним депутатом, мені вдалося закон про кондомініум провести через Верховну Раду. Не скажу, що він ідеальний. Життя вимагає його поліпшення. Згодом комунальну реформу було успішно згорнуто. Хоча часу втрачено багато, мені хотілося б повернутися до цієї програми.
– Не кожен власник мандата має бодай одну вищу освіту. Вам же вдалося отримати дипломи аж трьох вищих навчальних закладів: інженер-технолог (КПІ), юрист (університет імені Тараса Шевченка) та хоровий диригент (консерваторія імені Петра Чайковського). Це намагання досягти досконалості в різних сферах чи примхи характеру?
– У мене були дуже хороші вчителі у школі, які навчили мене одного принципу, якого дотримуюсь усе життя: «Нема межі знань. Скільки житимеш, стільки учись». Вважаю, що це дуже мудра порада. Політехнічний я закінчив 1977 року. Нас ніхто не навчав працювати на комп’ютерах, навіть уявлення не було, що це таке. Нині я сам пишу на комп’ютері, освоїв його самостійно.
Щодо музики. Вона завжди йшла поряд зі мною. Я й зараз співаю – в хорі «Почайна». І мені це дуже подобається. Взагалі, хоровий спів – це така енергетика, яку словами не передати. Шкода, що в наших школах не викладають такий предмет, як хоровий спів. А в Прибалтиці виховано не одне покоління хористів, там співають, починаючи ще з дошкільних закладів. Навколо цього також гуртується нація. В дитинстві я не співав, хоча й закінчив музичну школу, мав чудовий слух, чітко відчував такт, висоту ноти. А в сімнадцять років прорізався густий баритон. І мені захотілося піти по цій стезі. Але мама – царство їй небесне – була категоричною: «Я не дозволю, щоб мій єдиний син займався якимось комедіантством. У тебе всі точні науки – «відмінно», тому ти станеш інженером».
Але, як кажуть, від долі не втечеш. Навчаючись у КПІ, співу не полишав: там була прекрасна хорова капела – один із найкращих студентських колективів в Україні і навіть у Союзі. Керував хором Віталій Романович Лисенко, а згодом перейшов до консерваторії. Саме він і запропонував мені освоїти фах хорового диригента. Я згодився – увечері навчався, а вдень працював – на Дослідному заводі інституту електрозварювання ім. Є.Патона, провідним технологом у косміч-ній галузі. Ось так до 1990-го паралельно співіснували музика та інженерія. А потім мене висунули на виборну посаду, і почалося чиновницьке життя.
– Де ви в Києві любите відпочивати?
– Дуже люблю ходити по вулицях, особливо по Подолу. Я там знаю кожен закапелок. Адже там минуло моє дитинство. Історію міста вивчав із шкільних років. Мене цікавило, навіщо було зруйновано Михайлівський Золотоверхий, я ходив по тих місцях. Навіть провів ціле дослідження і з’ясував: у Києві було зруйновано майже все, що пов’язано з іменем Івана Мазепи. Так, у Михайлівському Золотоверхому в олтарі були срібні ворота, подаровані Мазепою. Як бачимо, ім’я гетьмана «зачищали» і за царського, і за радянського режимів.
Вважаю, що в Києві треба обов’язково відновити два собори, пов’язаних з іменем Івана Степановича Мазепи, – Миколаївський військовий та Богоявленський...