Подвижник
Учора поховали Олександра Шалімова. Його велика яскрава життєва зоря повільно скотилася за горизонт. Але орбіта її польоту над матінкою-землею була такою високою і життєдайною, що це дало однозначну підставу Всесвітній раді ЮНЕСКО назвати Олександра Шалімова Людиною Планети.
Зустрічі з Олександром Олексійовичем незабутні. Пригадую, коли я працювала у медичній газеті, ми запросили його до редакції на пряму телефонну лінію з читачами. Він радо відгукнувся. Це було близько десяти років тому. Прийшов життєрадісний, активний, дотепний, що одразу пом’якшило дистанцію спілкування з визнаним метром вітчизняної та світової медицини. А як доброзичливо, терпляче і з яким гумором відповідав Олександр Олексійович на запитання читачів. Зрозуміло, що підтверджувати чи ставити діагноз по телефону не тільки не коректно, а й небезпечно. А тим більше давати поради. Проте Олександр Олексійович якимось дивовижним шостим відчуттям уловлював настрій і налаштованість свого співрозмовника, щоб, коли це було доречно, пожартувати, а то й дати незвичну рекомендацію. Скажімо, він ділився тим, як сам позбавлявся болю у спині, коли доводилося багато годин підряд стояти за операційним столом. Звісно, це було в молодості. Під час війни Олександра Шалімова послали хірургом у Читинську область, на кордон з Маньчжурією. І хоч фронт був далеко, оперувати доводилося щодня по 10-12 годин: сутички на кордоні, поранені прикордонники. Після закінчення роботи просто лягав на підлогу, а медсестра колінами проходила по спині – біль як рукою знімало, запевняв він.
Незважаючи на величезну майстерність і досвід, академік Шалімов був надзвичайно скромною людиною з вродженим почуттям інтелігентності. Щодо свого хірургічного вміння, то він тактовно зауважував, що завдячує Господеві й своїм учителям – хірургам Вишневському, Юдіну. Тільки такий великий хірург, як Шалімов, міг так образно сказати: «Моє суперництво з Амосовим, найімовірніше, і стало моїм головним учителем». Як відомо, обидва видатні хірурги вперше зустрілися у Брянській обласній лікарні. Невдовзі їхнє чесне і безкомпромісне змагання дало такі результати, що, за словами Олександра Олексійовича, сусідні з ними Смоленський, Курський і Харківський інститути виявилися на дві голови нижчими. Найбільша пристрасть обох лікарів-дивотворців – осягнення всього нового й стремління до відкриттів. Не дивно, що Олександр Шалімов був різнобічним хірургом, успішним в гастроентерології, кардіології, урології. Він був успішним першопрохідником у пересадці підшлункової залози, а потім і серця.
Переконана, люди ніколи не забудуть ще одного вольового вчинку хірурга Шалімова, коли він кілька років тому, сам перебуваючи на лікарняному ліжку, через кілька днів після складної операції, пішов до операційної, аби допомогти своїм молодшим колегам урятувати життя чоловікові з тяжкою онкопатологією. Він успішно завершив видалення пухлини, що вразила кілька органів. Думаю, досвідчені хірурги, які в ту мить перетворилися на асистентів Великого Хірурга, дивилися на спритність рук і ясність його думки як на диво, дароване Богом. Сам Шалімов неохоче розповідав про це, а журналістів запитував, звідки, мовляв, дізналися.
Дивовижно, але шлях цього блискучого вченого і клініциста в науці не був безхмарним. Скоріше, тернистим. Адже йому довелося, щоб стати доктором медицини, написати три (!) дисертації. А звання Героя Соціалістичної Праці він одержав, як і Амосов, тільки після третього подання. Москва ніяк не могла змиритися з тим, що десь там, «на окраине», себто в Україні, є такі достойні фахівці. Сам Олександр Шалімов, відомо, як оцінював усе це. Він казав: «Маю сумнів, щоб у «білокам’яній» мені дозволили б зробити у хірургії все те, чого я досягнув в Україні».
Відомий і ледь не енциклопедичний факт про офіційну зустріч академіка Шалімова із тодішнім президентом України Леонідом Кучмою. Хірург просив допомоги у створенні фонду підтримки вітчизняної медицини. Результат, вочевидь, нікого не здивує, але він знаковий: після візиту до президента жодна державна інституція не дала згоди на пільгове оподаткування, а відповіді клерків не вразили уяви ні президента, ні прем’єра. І все одно «Медичний фонд академіка Шалімова» діяв. Я випадково зустріла Олександра Олексійовича з групою його колег якось влітку в дитячому оздоровчому таборі в Коктебелі. Він обстежував дітей, давав слушні поради, писав рекомендації для батьків і лікарів на місцях, які опікуватимуться школярами, коли ті повернуться з відпочинку. Невтомний трудівник, він сподвиг на допомогу з охорони дитинства багатьох керівників виноробних підприємств і виноградних господарств Південно-східного берега Криму. Бо сам був Великим Подвижником. Світла йому пам’ять.