І шумить, і гуде – електричка іде!
Хай живе електричка! Безвідмовний «гумовий» вид транспорту, який за «копійки» (а іноді й безплатно, якщо контролерів обійти) довезе практично до будь-якого населеного пункту. І байдуже, що доведеться потіснитися. Зате такому видовищу позаздрить будь-який голівудський режисер! Уявіть собі, а ще краще спробуйте і відчуєте: п’ятниця, потомлений натовп прямує додому подалі од цивілізації…
ПІВНІЧНІ платформи Центрального залізничного вокзалу Києва облаштовано досить-таки по-європейськи. Ошатні каси з привітними працівниками, тут тобі і розклад, і маршрути електричок. Особливої ж уваги заслуговують турнікети, котрі пропускають на платформу лише тих, хто придбав квиток. З них і починається «епопея». Скільки доводиться намучитися, аби встромити той клятий тонюсінький квиток штрих-кодом у дірочку! Зізнаюся, що самій не з першого разу вдалося тихо-мирно пройти через такі ворота. Це тобі не жетон чи пластикова картка. Довелося довгенько потицяти папірцем, аби спеціальний сканер розпізнав його і дав зелене світло (виявляється, що штрих-код на квитку трохи затерся і не хотів зчитуватися).
А уявіть собі натовп, який ломиться на платформу: це ж стільки «компліментів» можна почути, особливо тоді, коли сканеру або ж людям не все зрозуміло з квитками! А ще цікавіше, коли «перевтомлені» турнікети починають «глючити» й бити «костилями» тих, хто їм не сподобався. Уникнути цих баталій між технікою та людьми допомагають охоронці й працівники, які перевіряють на вході посвідчення. Правдами-неправдами, «по-європейськи», на платформу потрапляють усі ті, кому конче треба на електричку. А пройти до її салону – це вже дрібниця! Слід лише спритно протиснутися між торбами, ящиками і візками. Кому пощастить, навіть усядеться. А ще трохи – і звикнеться… до специфічного запаху, який спершу аж паморочить мізки. Але наш люд витривалий і переживе будь-яку газову атаку (це ж не той люд, який звик до розкішних салонів авто).
Усі втрамбувалися. Машиніст старанно виконав свої додаткові обов’язки диктора, оголосивши маршрут (Київ – Яготин) й нагадавши, для чого у вагонах ходять касири-контролери. І тільки-но рушила електричка, як усі ті, хто не встиг пообідати у столиці, почали шарудіти пакетами, обгортками, фольгою і звичайними газетами, розгортаючи пиріжки, ковбаси, сало… Десерту довго чекати не довелося, він, як кажуть, сам прийшов: пишнотіла молодиця українсько-російсько-білоруською мовою гучно пропонувала всім шоколадну новинку-батончик і старанно запевняла, що він смачний і дешевий. Їй повірило чимало пасажирів! Не забули й про тих, кому на десерт до вподоби більше пиво з горішками, сухариками чи ще чимось солоненьким. Усе це було у дядечка, який плентався позаду молодиці і скидався на постійного «дегустатора» вмісту своєї торби. Аж раптом, де не візьмись, після десерту й закуски у вагоні з’явилися жіночки «ненашої» національності й кожному почали пропонувати всілякі браслети, ланцюжки, сережки тощо. Далі пішли тітоньки з домашнім начинням: черпаками, тертушками, драйками… І знову дядечки – з газетами, книжками, розмальовками; яблуками, мандаринами, лимонами, виноградом… Були й жіночки з рейтузами, майками, трусами, шкарпетками, спортивками і навіть окулярами. Але більше дивувало не це, а те, як вони зі своїми торбами «по головах» намагалися пройти крізь розбурханий натовп: перепрошуючи різними мовами і вважаючи себе найтендітнішими створіннями на землі, «електричні» торговці йшли напролом, встигаючи вправно видавати здачу покупцям і демонструвати товар, приміром, показувати, що колготи, рейтузи і тому подібне – без дірок і браку.
Видовище було захопливим. Електричка гомоніла і була як базар на колесах. Хоч як дивно, ніхто не скаржився на життя! І щось так всередині защеміло – замлоїло: чи від усвідомлення того, що такі умови – норма для нашого люду, чи то від вбивчого запаху сирої риби, котра «спочивала» у торбі мого сусіда-пасажира…