Перемогла пітьму
Чи легко жити незрячому? Надворі день чи ніч, світить сонце чи небо захмарене, під ногами трава зелена чи пожухла – а він не бачить... Проте для людей, яких доля кинула в суцільну пітьму, будні можуть перетворитися на повноцінне, сповнене яскравих барв і вражень життя.
Треба тільки цього захотіти. Так вважає Олена Коваль, очі якої здатні спізнавати світ всього на один відсоток. Але силу волі ця жінка має таку, що живе в ньому, як цілком здорова людина. У двобої з темрявою вона перемогла.
Тридцятидев’ятирічна Олена Коваль за професією реабілітолог. Працює в університеті «Україна». Там навчається багато молоді з функціональними обмеженнями, і вона допомагає їй відновлювати здоров’я.
З розмовою прийшла до Олени на роботу. В невеличкій кімнатці – університетському медпункті – вона саме працювала за комп’ютером, за спеціальною звуковою програмою. Хутенько встала, підсунула стілець. За мить на столі з’явилися чашки з чаєм, на блюдечку – бісквіт.
– Сама пекла, пригощайтеся, – запропонувала мила жінка.
Плавні, точні рухи, ніяких окулярів з товстелезними лінзами, не видно палиці, якою зазвичай користуються незрячі. Симпатична, моложава, по-дівочому тендітна. Ніяк не скажеш, що вона не бачить.
– Я орієнтуюся в просторі так само, як і ви,– сміється Олена. – На роботу з вулиці Маршала Гречка на Поділ їжджу маршруткою, без сторонньої допомоги. – На відміну від сліпих од народження, мені поталанило. До чотирнадцяти років повноцінно бачила. Добре навчалася в школі, але десь у восьмому класі зір почав різко падати. Лікарі поставили діагноз – дегенерація сітківки ока. Взагалі це спадкова хвороба, хоча в нашій родині ніхто на неї не хворів.
Олена народилася в Росії, в Ростовській області в родині українців, які були депортовані з Рівненської області.
– У нашій сім’ї не забували національних традицій. Стіни завжди прикрашали рушники, а в рамках під склом – численні фотографії, за якими можна було вивчати історію роду. Такі зазвичай висять в українських сільських хатах. Скільки пам’ятаю, мама завжди вишивала. А на Паску разом із мамою розписували яйця, так, як на Рівненщині, – згадує пані Олена. – В Україну мене привела моя... недуга. Мабуть, так долі було завгодно.
Коли дівчина майже втратила зір, їй довелось жити і навчатися в спецінтернаті, далеко від рідної домівки.
– Враження було гнітюче. Уявіть собі, кругом тебе діти, багато з яких, окрім сліпоти, мають інші тяжкі фізичні вади. Я порівняно з ними була здоровою дитиною,– каже Олена. – А на перші канікули я сама, з трьома пересадками приїхала додому. Батьки спочатку аж злякалися. Але потім мама вже не боялася відпускати мене одну. Так я й адаптувалася до життя. На власному досвіді переконалася, що дітей-інвалідів не варто утримувати в інтернатах. Вони повинні навчатися в звичайній школі, щоб спізнавати реальність, якою вона є. А всі хай знають, що є на світі такі люди. Хворим тоді легше буде жити, а здорові з більшим розумінням ставитимуться до них...
В інтернаті Олена почала займатися плаванням. Тоді й минулися кошмарні сни, що весь час мучили дівчину. Вона досягла високих результатів, тренер навіть пророкував спортивне майбутнє.
Після закінчення школи-інтернату Олена поїхала в Україну. Її запросила з собою подружка Таня Груніна з Макіївки. Спочатку працювала в макіївському УТОС. Плела троси для шахтного обладнання. Нуднішої роботи годі було вигадати. Радість дівчина знаходила в спорті. Вставала о шостій ранку і бігла в басейн. Часто виїздила на різні змагання і поверталася з нагородами. На одній зі спартакіад познайомилася з хлопцем із Києва, теж незрячим. Згодом вони одружилися, народився син Андрій.
– Коли надійшов час народжувати, лікарі винесли суворий вердикт – тільки кесаревий розтин. Але я вирішила: я ж спортсменка, маю гарну фізичну підготовку, впораюся сама. Тож пологи минули, може, навіть легше, ніж у будь-якої здорової жінки,– сміється Олена. – Немовля теж доглядала без сторонньої допомоги. Але сім’я розпалася... Два роки тому я знову вийшла заміж. На нашому весіллі з Костянтином гуляв весь курс, ми обвінчалися і мріємо про спільну дитину...
У столиці Олена Коваль спочатку працювала в УТОС, збирала електровимикачі. Робота не задовольняла. Закінчила курси масажу. Вважають, що це ідеальна професія для незрячих людей, адже вони мають надто чутливі руки. Але і цього цій сильній жінці було замало. Тому вже в тридцять три роки вступила до університету «Україна» на факультет соціальних технологій, який закінчила із відзнакою.
Олена не знає азбуки Брайля, але опанувала комп’ютерну звукову програму для незрячих. А знаходити потрібну інформацію в науковій літературі їй допомагав син.
– Андрій навчався в школі, і разом з мамою в університеті. Тому після школи вирішив спочатку попрацювати, трохи відпочити від підручників. Нині працює адміністратором у комп’ютерному клубі, – розповідає пані Олена.
Олена Коваль вирішила вивчити ще й психологію, навчається заочно.
Як фахівець із реабілітології, вона консультує студентів університету «Україна», розробляє різні програми з відновлення здоров’я. Залежно від захворювання одним рекомендує дихальну чи коригуючу гімнастику, іншим робить спеціальний масаж тощо. Нині розробляє програму з фізичної реабілітації при кардіоміопатії. Олена каже, що всі хвороби в нас від неповного використання фізичних та психологічних можливостей людського організму.
– Більшості хронічних недуг та інвалідності можна було б не допустити, якби хворий, крім медичного курсу, отримав ще реабілітаційну допомогу, – каже пані Олена. – На жаль, в Україні нині реабілітологу складно знайти роботу, бо немає спеціальної державної програми. Але такі фахівці потрібні повсюди – в дитсадках, школах, на підприємствах. Якщо, скажімо, дитину після хвороби звільняють на певний час від уроків фізкультури, то це неправильно, що вона просто сидить і нічого не робить. З нею повинен займатися реабілітолог за спеціальною програмою, тоді здоров’я можна повністю відновити.