Музей під відкритим небом б’є на сполох
Пригадую, як років тридцять тому до нас, борщагівських хлопчаків, які ганяли м’яча, підійшли незнайомі тітоньки. Показали членські квитки, а до них красиві марки. Нам запропонували сплатити копійок по п’ятнадцять, стати членами Товариства охорони пам’яток історії та культури України, яке на той час очолював нинішній Герой України Петро Тронько. Приблизно таким чином гроші збирали на заводах, фабриках, установах.
За кілька років Товариству вдалося накопичити певну суму. Унікальний факт: її не розікрали, а вклали в створення Музею народної архітектури та побуту, що в Пироговому. Його територія – 150 гектарів. Тут представлено майже всі історико-етнографічні регіони: Поділля, Карпати, Наддніпрянщина, Полісся, Слобожанщина. Закордонні етнографи, котрі приїздили сюди, висловлювали непідробне захоплення від побаченого.
Такий успіх музею тодішню Раду Міністрів УРСР надихнув видати спеціальну постанову. Урядовий документ передбачав виселення жителів села Пирогового. З наданням їм відповідного житла в межах Києва. Бо ж музей потребував розбудови. На жаль, економічні негаразди та проблеми суб’єктивного характеру не дали змоги втілити постанову в життя.
За роки незалежності Товариство охорони пам’яток історії та культури втратило своє первинне значення. Функціонує в так званому скороченому форматі. Про збирання коштів уже не йдеться. Тож музей опинився у стані хронічного недофінансування.
«Як результат різко скорочено експедиційну діяльність науковців, – бідкалася недавно на прес-конференції директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії імені М.Рильського, член-кореспондент Національної Академії наук України Ганна Скрипник. – Експедиція ж для етнографічного осередку – джерело надходження експонатів, віднайдення старовинних архітектурних об’єктів, які ще збереглися в найвіддаленіших куточках нашої країни. Робота в цьому напрямі, безперечно, триває. Але за рахунок ентузіазму працівників музею. Вояжі по Україні здійснюють переважно за власну мізерну зарплатню (донедавна вона становила 300 гривень, нині цю суму збільшили у 2,5 – 3 рази)».
У січні 2005-го музей під відкритим небом нарешті передано у відання Національної Академії наук України. А от реставраційні майстерні, що свого часу створювалися під цей конкретний осередок, залишилися у власності Товариства охорони пам’яток історії та культури. Тамтешнє керівництво, за словами Ганни Аркадіївни, відмовилося передати майстерні. Музей позбувся реставраційного комплексу. Виникли додаткові умови для подальшого руйнування унікального осередку.
«А ще докучає так звана комерціалізація по-українськи. У цьому компоненті ми прагнемо перевершити весь світ, демонструючи знову ж таки елементарне навігластво, дикунство, – стверджує Ганна Скрипник. – Досліджуючи музейну справу, дійшла невтішного висновку: за час незалежності ми втратили чимало місцевих музейних осередків. Причина – банальна. Комерсанти, ділки всіх мастей квапляться привласнити будівлі, приміщення, відведені під етнографічні експонати. Майно ж звідти безжально викидається на смітник. Як непотріб. Цікавлять комерсантів охоронні землі.
«У червні 2005 року, – продовжує пані Скрипник, – представники «Промінвестбуду» продемонстрували нам дозвіл на зведення багатоповерхової бетонно-скляної споруди. Перед входом до музею. Це має бути черговий розважальний центр, що аж ніяк не впишеться в тутешній ландшафт. Тож негайно скликали вчену раду і вирішили бити на сполох. Відповідні сигнали подали в усі можливі урядово-керівні інстанції. У жодному високопосадовому кабінеті так і не пройнялися проблемою державної ваги. А тим часом на охоронних землях доволі інтенсивно зводиться автозаправка».
«А загалом необґрунтована урбанізація, схоже, упевнено наступає на музей, – долучається до розмови вчений-етнограф Олексій Доля. – Хоча, як відомо, постанова Київської міської ради від 28 березня 2003 року за №370/18-04 забороняє тут будь-яке будівництво. Не лише в межах охоронної зони, а навіть за нею…»