Краще гір можуть бути лиш гори
Зазвичай захоплення переростає у професію. Але в житті доктора медичних наук, патофізіолога, математика, лауреата Державної премії України в галузі науки Павла Білошицького все відбулося навпаки.
Далекого 1960 року студентом медичного інституту він уперше потрапив у гори. А вже 1966 року Павло разом із іншими брав участь в облаштуванні на вершині Ельбрусу української лабораторії космічної фізіології.
«Це відбувалося тоді, коли Радянський Союз прагнув першим здійснити висадку людини на Місяці, – розповідає він. – У Києві саме відкрили лабораторію космічної фізіології, де я й працював. Ми мали вивчати вплив екстремальних умов на людський організм і як він пристосовуватиметься до них. Передусім – до кисневої недостатності та сильного холоду. А саме в горах усе це найбільш виражено. Оскільки в Україні не було необхідних висот, вирішили побудувати базу на Кавказі».
Потім він як учасник секретної програми «Моделювання умов життя на Місяці в кратері вершини Ельбрусу» щороку виїжджав у експедиції до Ельбрусу, де на висоті понад п’ять із половиною тисяч метрів проводив наукові дослідження. Його навіть зарахували до загону космонавтів, проте полетіти на Місяць не пощастило: коли американці випередили Союз, програму закрили. Однак науковці на базі й надалі проводили космічні медико-фізіологічні дослідження, а заразом працювали з альпіністами: «У нас було унікальне обладнання, зокрема – барокамера, за допомогою якої можна «піднятися» до восьми тисяч метрів і вище. Тож не дивно, що саме на нашій базі проходили відбір та підготовку всі радянські альпіністи».
Живучи в горах, Павло Васильович і сам захопився горосходженнями: «Коли людина потрапляє в гори, то починає дивитися на світ по-іншому. Її відчуття стають чіткішими. У Києві їх не відчуєш і не скористаєшся ними. Тільки там, на висоті, вони вириваються. І, відчувши усе це один раз, стаєш залежним від них. Відчуваєш потяг до кришталевої чистоти повітря і льодовикової води. І хочеться повертатися в гори і повертатися».
Український прапор на Зевсовому троні
Коли 16 липня 1990 року Верховна Рада України на засіданні ухвалювала Декларацію про державний суверенітет України, Павло Білошицький разом із колегами перебував на гірській базі. Відзначити цю подію українські науковці вирішили підняттям синьо-жовтого прапора на вершині Ельбрусу. «Ми пошили прапор самі, ще навіть не знаючи, яким саме він буде, – Павло Васильович дістає із шафи синьо-жовтий стяг із міцної тканини з вишитим у кутку золотим тризубом. – І тоді ж започаткували програму «Український прапор на вершинах світу», яка передбачала сходження на всі найвищі точки континентів.
Сходження було нелегким і сильний мороз та майже нульова видимість, завадили піднятися нам 16 липня на Ельбрус. Здійснити це вдалося місяць по- тому».
Складне і важке сходження на сході Європи Павло Васильович сприйняв як знак: шлях України до незалежності має проходити через Західну Європу. У нього виникла ідея підняти цей прапор і на інших найвищих точках планети.
У серпні того ж року Білошицький у складі французько-радянської науково-спортивної експедиції вирушив до Франції, де підняв синьо-жовтий стяг на Монблані.
«Повернувшись додому, я зумів розповісти про це по телебаченню. А за такі речі в нас тоді ще «били». І якби не провал «гкчп», то доля б моя могла скластися зовсім по-іншому».
Відтоді синьо-жовтий стяг уже без перешкод здійснював захмарну подорож світом. «Я з колегами першим підняв український прапор на найвищу гору африканського континенту – Кіліманджаро і на найвищу точку американського континенту – гору Аконкагуа, що на кордоні Аргентини та Чилі. Піднімався з нашим прапором, хоч уже й не першим, на Олімп, Фудзіяму та інші вершини. На ті гори, куди я не міг піднятися, цей стяг, як естафету, несли інші українські альпіністи».
До речі, підкорення олімпійської висоти могло і не відбутися: «Як з’ясувалося, Олімп – це не просто гора, а цілий гірський масив із понад 40 вершин. А те, що найвища гора масиву Нікітас – скельна, для нас було неприємною несподіванкою. Ми цього не знали і не взяли із собою ніякого спорядження для скелелазання. Проте бажання піднятися було настільки сильним, що вирішили ризикнути і залізти на гору. Спочатку довелося перебратися з однієї скелі на іншу. А потім по стіні над прірвою підніматися вгору. Підйому заважало ще й те, що скеля була вологою і слизькою. Одна помилка – і летіти вниз довелося б кількасот метрів. Але давньогрецькі боги були до нас прихильні: ми таки піднялися на вершину, і я встановив український прапор на троні Зевса.
Багато хто не розуміє, навіщо йти в гори, ризикувати життям. Адже на тому ж Евересті гине кожен четвертий альпініст. Але люди все одно прагнуть піднятися на нього. І не тому, що сходження на вершину – це перевірка себе, своїх можливостей. Альпінізм – ціла філософія. Це потяг до пізнання істини. Недаремно ж і Конфуцій, і Будда, і Сократ сприймали істину як вершину гори, яку важко підкорити. А на це здатна лише людина із чистими помислами». Тому й головний девіз програми звучить так: «Через горосходження – до вершин духовності».
Випробування висотою
Найскладнішим, найдовшим і найвищим сходженням Павло Білошицький відзначив своє 60-річчя. Піднявся на гору Аконкагуа, що заввишки 6960 метрів. Дорога на гірську вершину зайняла близько п’яти днів. «До цього я ніколи не був на такій природній висоті, але, хоч як дивно, почувався там комфортно. Проте не кожен здатен піднятися так високо, – продовжує він. – Коли ми сходили, то натрапили на московського альпініста в несвідомому стані. Як потім з’ясувалося, він відключився, і група, з якою він йшов, залишила його. І якби ми вчасно не підійшли, він, можливо, помер би. Зараз, на жаль, наш альпінізм уже не командний. Нині все більше ходять групами, де кожен розраховує тільки на себе».
Звичайно, що є ще вищі гори, наприклад, Еверест. Але Павло Васильович на них не зазіхає: «Деякі наші альпіністи підкорювали 8-тисячники. Але я – ні. Вік не той. Хоча мій добрий знайомий, український альпініст Володимир Моногаров у 75 років хотів піднятися на Еверест. І він піднявся б, проте не знайшлося спонсорів. Нині ж йому виповниться 80, і він готується зійти на Ельбрус».
До речі, Ельбрус, на який піднімався кілька разів, Павло Білошицький вважає найскладнішим для сходження: «Там дуже рідко трапляється гарна погода. Навіть улітку, а саме тоді ходять на нього, температура не піднімається вище ніж мінус 15. Крім того, там завжди сильний вітер. А на висотах за таких умов здатність організму боротися із холодом різко знижується. А ще там дуже легко збитися з дороги. Трошки не туди зайдеш у тумані чи потрапиш у хмару – і вже повністю дезорієнтований. А йти, не знаючи куди, небезпечно для життя, бо можна впасти у тріщину. На самих схилах також чатує небезпека – часто лід там, наче на ковзанці. Одного разу я неуважно став на таку ділянку і досі не знаю, яке диво врятувало мене».
А що тоді казати про гори, заввишки 8 тисяч метрів. «Це вже вважається смертельною висотою, куди без кисню можуть дістатися лише унікальні люди, – говорить Павло Васильович. – Один з таких – киянин Володимир Горбач. Саме він підняв наш прапор на вершину Евересту. Щоправда, потім Володимира, обмороженого, звідти знімали інші альпіністи. Він добу сам просидів на горі, і після того його фактично стягнули: він не міг рухатися, обморозив руки, ноги та носа. Йому ампутували пальці на ногах. Проте це не завадило йому нещодавно піднятися на Аконкагуа».
Що спільного в Говерли і Фудзіями
Де тільки не побував синьо-жовтий прапор за ці п’ятнадцять років. Проте є ще дві «чисті» висоти – найвищі точки Антарктиди та австралійського континенту. «На жаль, я сам навряд чи здійсню ці сходження, – говорить Павло Васильович. – І річ не у віці, а у спині та ногах. Останнім часом маю проблеми з ними. Тож сумнів бере, що підніму колись український прапор над Джаєю, – у його голосі відчувається легкий смуток. – Це п’ятитисячна гора в самому центрі Нової Гвінеї, і ще ніхто з українців на ній не був. Кілька років тому мені майже вдалося організувати експедицію до неї, але через політичні проблеми в Індонезії поїздка зірвалась. А тепер... – він зробив паузу і продовжив, – до того ж дістатися до Джаї дуже складно і небезпечно. Вона знаходиться у глибині континенту, тож треба кілька днів іти джунглями та болотами. Крім того, наскільки мені відомо, там і досі живуть племена людоїдів».
Павло Васильович мріє віддати прапор, що увібрав у себе енергетику з усього світу, до музею. Який, за його задумом, треба звести на вершині Говерли. «В українців уже котрий рік існує ритуал – сходити на Говерлу. І я давно мрію про те, щоб найвищу українську гору зробили одним із символів країни. Таким, як Фудзіяма для японців. Але якщо в них таке ставлення склалося на релігійному ґрунті, історично, то до Говерли маємо підійти з іншого боку. Треба на вершині встановити Храм Злагоди всіх християн, об’єднання України. Але побудувати так, щоб не завдати шкоди самій горі. А щоб не нашкодити екології, пропоную, аби кожен, хто піднімається на Говерлу, а це ж тисячі людей, взяв із собою цеглинку. І з цих цеглинок можна побудувати храм. А щоб кожна людина відчула себе причетною до будівництва цього храму, на своїй цеглині вона б написала своє прізвище».
…Якось, перебуваючи в Болівії, Павло Білошицький познайомився з індіанським шаманом. І запитав у нащадка древніх інків, чому його так приваблюють гори. Шаман, повороживши на листі, відповів, що в дитинстві його душу вкрали гірські духи. Павло Васильович тоді тільки посміявся. Але тепер згадує ці слова як пророчі. Його душа й справді належить горам. І хоч нині захмарні висоти йому стають не під силу, вони завжди поряд: у думках, у спогадах. Про них нагадує й колекція камінчиків, зібраних у різних куточках світу. З них Павло Васильович на поличці серванту вибудував символічну гору, до вершини якої піднімається іграшковий альпініст.