І чужу біду – на свої плечі

Усі ми ходимо під Богом, і ніхто не знає, у яку годину в його дім постукає лихо. А воно таке підступне, що як увірветься у твої стіни, то краятиме душу і тіло довго, інколи до самого скону. Особливо це відчувають на собі інваліди, які мають проблеми з опорно-руховим апаратом.

Фактично вони приречені жити у візку чи з милицями, ціпком. У товаристві інвалідів-опорників «Нивки», що в Шевченківському районі столиці, таких близько 400. Літні, молодші і зовсім юні – усі немічні, усі потребують піклування, турботи. Добре, коли в сім’ї є кому ними опікуватися. А якщо так склалася доля, що залишився на старості літ наодинці зі своєю бідою? Хоч криком кричи – не завжди тебе почують родичі, сусіди, приятелі, друзі, бо в них своїх проблем доволі. Отож інваліди згуртувалися й створили свою добровільну організацію. Очолювати її довірили інвалідові I групи Василеві Воробйову. Чотирнадцять років цей мужній чоловік опікується такими ж, як сам. Як мовиться, своєї біди мало, то ще й чужу звалив на свої плечі.

– Дуже прикро і боляче від того, що інваліди, які опинилися в чоти-рьох стінах, наче в казематі, мало цікавлять нову владу, – бідкається  Василь Петрович. – Ми їм не потрібні, бо немічні. Але ж колись ми були дужими та сильними, працювали на державу не покладаючи рук. А тепер маємо мізерну пенсію, якої не вистачає на ліки, протези, візок, не кажучи вже про матеріальні блага. Хвалити Бога, що є ще на світі благодійники, які згадують про інвалідів.

Відколи існує товариство, ним опікуються депутати Київської міськради Віталій Комов, Віктор Пилипишин, їхні колеги із Шевченківської райради Микола Гладкий, Микола Труш, Олександр Федоренко. Продуктові набори, подарунки до свят, заготівля овочів на зиму – цим вони  переймаються регулярно. Товариству не завадило б мати своє приміщення, але поки що далі обіцянок ця справа не просувається. Виручає начальник жеку-1018 Василь Григоренко, який для зібрань інвалідів завжди надає приміщення.

Василь Петрович добрим словом згадує і Ольгу Халютіну, директора ТОВ «Хімласт», яка дбає про забезпечення немічних людей продуктовими наборами, запрошує тих, хто  може ходити, до кінотеатру, дітям-церебральникам вручає квитки до цирку.

Я зустрілася із  Василем Петровичем у його квартирі, що водночас є штабом «Нивок». Телефон на стільчику біля ліжка  не замовкав. Він чемно вибачався і просив  зателефонувати трішки пізніше.

– Не стало мого надійного помічника і вірного друга, – забриніли в очах сльози. – Нещодавно поховав дружину. Тепер самотужки доводиться керувати «постільним» батальйоном: пакувати продуктові набори, розвозити їх по  квартирах, допомагати розв’язувати комунальні проблеми, шукати потрібні ліки, «вибивати» протези.

Василь Петрович хоч сам через кімнату не перейде без милиці, у допомозі нікому не відмовить. Квартира його – на другому поверсі. Складнувато долати східці до її дверей, але люди йдуть сюди з горем чи радістю.

– Дивуюся, як деякі молоді люди  топлять себе у чарці, наркотиках. Самі занапастили себе, – в голосі Василя Петровича бринить не злоба, а співчуття. – Я в їхні роки цілину піднімав, вугілля в шахті добував так, що рук не чув.

У 22 роки мій співрозмовник опинився у біді – потрапив під завал у шахті. Із сімох робітників у живих залишилося двоє, і обидва покалічені. Згодом тривалий час працював у соцзабезі, тож бачив стільки людського горя! Намагався завжди підставляти людям своє плече. І донині опікується знедоленими. По-іншому жити не вміє.