Вони виконували наказ
На кожне сторіччя, прожите людством, припадає тиждень мирного часу. Вже після 1945 року відбулося майже 200 воєн. Радянський Союз неодноразово брав участь у конфліктах інших держав. Зазвичай згадують лише учасників бо-йових дій в Афганістані. Ми ж сьогодні познайомимо з очевидцями інших збройних конфліктів.
Олександр Новосельський живе в Ірпені Київської області, 62 роки. Учасник бойових дій в Угорщині.
– 1956 року мене призвали до Збройних сил і направили до Мукачева. Служив в бронетанковій майстерні. Наприкінці жовтня нашу 21 гвардійську дивізію підняли вночі по тривозі. Коли переходили кордон неподалік Чопа, обстріляли, але ми не відповіли, бо не було наказу відкривати вогонь. Прибули до угорського містечка Шарбогард. Там дізналися, що в країні намагаються здійснити переворот.
Певна річ, тамтешній люд був проти нашого вторгнення, але коли все стихло, мадяри почали ставитися до нас добре. Пригощали нас кавунами і виноградом, яких мали вдосталь. Мій товариш навіть одружився з мадяркою і до цього часу вони разом. В Угорщині я служив рівно три роки, двічі був у відпустці. Коли їхав із дивізії, мене попереджали, щоб не розповідав про ті події.
В’ячеслав Маршицький, депутат Ірпінської міської ради. Учасник бойових дій у Чехословаччині.
– З 1966 по 1968 рік служив у піхотному полку танкової дивізії: спочатку радистом зенітної батареї, згодом – кулеметником. Більш як рік строкову службу проходив у Польщі. Навесні 1968-го там почалися студентські заворушення, і нас кілька місяців тримали в повній бойовій готовності. Потім батальйон передислокували до чехословацького кордону.
Нас сповістили, що на територію Чехословаччини можуть увійти війська ФРН, а ми повинні їх зупинити. 19 серпня 1968 року о третій ночі ми перейшли кордон. Зупинилися в містечку Тін.
Місцеве населення ставилося вороже: жінки з дітьми блокували дороги, чоловіки підпалювали техніку. Навколо висіли плакати: «У 1945 – визволителі, в 1968-му – окупанти», «Ховайте кішок і собак – не давайте росіянам їсти» тощо. Нам навіть не давали води – її привозили із Закарпаття.
Згодом нас передислокували за 50 кілометрів од австрійського кордону. Там уже було спокійніше.
Валерій Білий, житель селища Коцюбинське, що на Київщині. Учасник бойових дій у В’єтнамі.
– До армії мав спеціальність техніка-механіка. 1967-го призвали на строкову службу. Після курсу молодого бійця направили в ракетний дивізіон у Світлий Яр, що під Волгоградом, а ще через чотири місяці – до Москви (Нагінськ-5). Там збирали кращих спеціалістів. Мене призначили командиром забезпечення електроенергією пускових ракет. Згодом нас привезли до Туркменії на акліматизацію, де відбулася перша зустріч із в’єтнамцями.
Потім знову привезли до Нагінська, викликали до штабу армії на комісію, де запитали, чи згодні ми виконати свій інтернаціональний обов’язок. Я відповів: «Так точно!». Після вакцинації нас (20 солдат і 40 офіцерів) посадили на поїзд «Москва – Пекін» і вручили закордонні паспорти. Листівки, які ми дорогою надсилали рідним, додому так і не дійшли. У Пекіні ми пересіли на поїзд до Ханоя.
Прибувши під Новий рік до В’єтнама, побачили зруйновані мости, вивернуті рейки. Навколо все палало, йшли постійні бомбардування. Розмістилися в ракетному дивізіоні. В’єтнамці ставилися до нас добре, ми навіть потоваришували. Був я там близько року. Через клімат ми часто хворіли. Я втрачав друзів. Були в нас випадки й психічних захворювань, наші солдати не витримували. Я був так підготовлений, що нічого не боявся. Єдине, що мало не щоночі мені снилася чиста джерельна вода. Відкривав очі, а навколо – джунглі, змії. Батьки надсилали посилки, але їх повертали назад. Зате від міністра оборони СРСР Гречка кожному з нас на Новий рік подарували по 10 пачок цигарок, пляшку горілки, український хліб та печиво.
Довелося особисто збивати американські літаки. Нагороджений медаллю «За бойове співробітництво», іншими відзнаками та цінними подарунками. Був присутній на похованні Хо Ші Міна. Про ці події дозволили розповідати тільки десять років тому.