Тепер наскельне поле – на запасці
Про цю унікальну жінку, котра мешкає за столичними околицями, в Обухові, я недавно дізналася завдяки зустрічі Алли Тарасевич, віце-президента благодійного фонду «Відродження України», юридична адреса якого – в цьому ж містечку, і з Ганною Матіко-Бубновою, президентом Міжнародного благодійного фонду Святої Марії. Колишній мікробіолог Тамара Федюк – справжня українка, людина непересічна й глибоко творча в усьому.
«Мамо!» – озвався рюкзак
Тамара і Віктор із величезними рюкзаками та їхня семирічна доня Катруся, з тортом у руці, переступили поріг туристського притулку «Драгобрат», з ніг до голови обліплені снігом. Прибалтійські лижники, що оселилися тут ще до заметілі, кинулись на поміч знімати рюкзаки. «Ой, обережно!», – зойкнула Тамара. «Що там?» – поцікавились галантні чоловіки. «Дуже цінний вантаж», – почули у відповідь. «Зігрівальне, горілка?» – усміхалися ті, ставлячи рюкзак на стіл. «Ні, щось важливіше», – промовила Тамара. «Мамо!» – голосно озвався рюкзак дзвінким дитячим голоском. І Тамара вийняла звідти перед ошелешеними прибалтами свою меншеньку Іринку, якій тоді ще й трьох років не було. Катрусі саме у той день, 27 січня, виповнилося вже сім. Тому й несла вона торт, вісім кілометрів пішки, на високу гору. Мала всю дорогу співала в рюкзаку – так веліла мама, щоб чути, як там дитя. І слухняно замовкла, теж за неньчиним проханням, коли рюкзак закрили. Бо перед самим «Драгобратом» так несамовито захурделило, що нічого не видно було за п’ять метрів.
Іншого разу Іру везли, поверх рюкзаків, на санчатах. Вночі 30 грудня, через Воловецький перевал. Лісовоз довіз їх до середини дороги і заглух. Далі вирушили пішки, щоб встигнути на поїзд і добратися додому за кілька годин до Нового року. Хоч зустрічати його планували в райському куточку – на турбазі «Форель» у селі Жденієвому. Але там лише переночували. Бо з’їхалося багато місцевих, і директор турбази, котрий у телефонній розмові напередодні обіцяв прийняти і без путівок, вибачився: «Нема куди вас поселити…»
На турбазі в Усть-Чорній Тячівського району Тамара й Віктор каталися на гірських лижах, а п’ятирічна Іринка зі старшою сестричкою Катрусею спускалися з пагорбів паровозиком на сідничках і, перекидаючись, розгрібали сніг довкруг ялинок, де щодня ховав для них шоколадки, цукерки чи жуйки щедрий зайчик. Той, якого вдалося побачити їхньому таткові, коли вухань щось заривав під хвойними деревами. Найтепліші спогади залишилися і про село Усть-Чорна, його, на жаль, змила вода. Знайомі росіяни, яких возили туди, розчулилися: ми розкажемо вдома, що немає в Карпатах поняття «бендерівці», якими нас лякали. «Там така доброта, – згадує Тамара. – До нас кілька жінок підходило, коли в однієї запитали про молоко для дітей. – Радили, де найкраще, і продавали за копійки. А оте щире «Доброго дня», «Слава Ісусу», коли йшли селом…»
У байдарковому поході по річках Росії з батьками веслувала тільки семирічна Іринка – старша, Катя, не зважилася на таку мандрівку і потім дуже шкодувала. Озера Онезьке, Воокса, пороги річок Шуї, Ладоги, священний острів Валаам… Команда зібралася інтернаціональна. Литовцям дуже подобалося, коли Федюки розмовляли між собою українською – російською донька ніколи не спілкується. Їхня ж дівчинка, котра не розуміла жодного російського слова, під кінець подорожі вимовляла «будь ласка», «дякую» і «цукор».
Якось Іра шубовснула з високої кручі й довго не з’являлася. Інструктор хвилювався, Тамара спокійно розмовляла. «Ну, що?» – питала доньку, коли та випливала. «Ой, мамо, я по берегу до дна пірнула – він такий гарний, які там кольори!»
Донька за знаком Риба і плавати навчилася у ванні раніше, ніж ходити. До моря вона виповзала з намета на світанку, коли всі ще спали, а з хвиль вибігала й будила родину: «Оце вже я прокинулася!» У Крим Федюки їздять щороку. Раніше – з малими дітьми і важкими рюкзаками, де намети, каструлі, продукти. Зараз легше – придбали авто, доньки вже дорослі. Але спробуй знайти для машини місце на березі, поділеному на приватні клаптики. Торік розташувалися в Алупці в маслиновому гаю, який належить міськраді. Але перед тим винесли звідти кілька мішків сміття. І потім підходили до всіх, хто смажив там шашлики чи просто відпочивав, казали: «Не забудьте за собою прибрати…»
«Ще маємо пройти по Південному Бугу, – ділиться задумом Тамара. – На плотах. Збираємо компанію. А як їх робити? Та зв’язати старі камери, зверху – стовбури дерев, на них – намети…»
Скоби у підлозі і кватирка для Миколая
Так само, як мене, щодо простоти спорудження плотів, Тамара здивувала свого чоловіка Віктора металевими скобами, докупивши їх до придбаних дощок. У них у квартирі не паркет, як скрізь, а така підлога, як у селі, тільки не пофарбована, а полакована. «Я скобами підбивала, щоб дошки, коли чоловік їх прибивав, не виверталися. А садив він їх, як і належить, на закріплені лаги – такі товсті дерев’яні бруси. «Звідки ти це знаєш?» – питав мене. А мені три роки було, коли батьки підлогу міняли. Я все запам’ятала, як і що». «У тебе чоловік молодець, знав, як класти», – хвалили потім Віктора. «Так, – скромно погоджувався він, – але дружина мені підказувала».
Їхня підлога в гармонії з тумбочками, шафами, етажерками – Віктор сам виготовив меблі із полакованих соснових дощок. За Тамариними схемами. На диван згодилися бильця старих розкладних крісел. Витягуєш з-під нього ще одну частину – виходить два ліжка. Спинкою слугують три підвішені на дошці диванні подушки, з яких дістаються ті, на яких сплять. Знімаючи наволочки для прання, в одному чохлі Тамара недавно знайшла заначку старшої доньки – вона ховала там якісь свої записи, гроші, подарунки для молодшої сестри, щоб та не знайшла їх заздалегідь. Адже цікавіше – коли сюрприз. До несподіванок дівчат привчав Святий Миколай. Малою Іринка ще звечора, навіть за лютих морозів, широко відчиняла кватирку, аби Миколай міг потрапити в їхній дім. Якось він сестер налякав: повісив нові сорочки на люстру, а їм спочатку здалося, що то привид. Іншого разу – дуже заінтригував: подарунки шукали по довгих заплутаних мотузках, прикріплених до їхніх тумбочок, а знайшли в різних куточках квартири. Ірина, нині вже шістнадцятирічна, була вражена, що в грудні нічого не отримали від Миколая її однокласники.
Ще в дитсадку Іра високо піднімала руку, вигукуючи: «Моя мама зробить. Моя!» Це коли вихователька розподіляла доручення для батьків. Тамара готувалася разом із доньками до усіх дитсадківських і шкільних свят і відкладала найважливіші справи, коли ці дійства відбувалися. Вони з чоловіком не провели без дітей жодної відпустки. І майстрами на заводі, доки він діяв, працювали у різні зміни – щоб доньки не залишалися вдома на самоті, особливо, коли хворіли. Купа дітей збиралася в їхній квартирі, коли робили ремонт: на обдертих стінах, доки їх не заклеювали шпалерами, малювали все, що заманеться.
Полотняне віконечко у Дивосвіт
У своєму дитинстві Тамара була дуже своєрідною дівчинкою: не хотіла ставати такою, як усі. У 5-му класі вчителька дала завдання: оформити піонерський куточок. Однокласники клеїли кишеньки для заміток та різних повідомлень із паперу, а Тамара виготовила їх із білої тканини і прикрасила вишитим українським орнаментом. Уся школа збігалася дивитися, а мама невдовзі відшмагала Тамару новим простирадлом. Коли дістала його з шафи, щоб застелити ліжко, і побачила посередині квадратну дірку. Саме той шматок тканини відтяла Тамара на піонерський куточок. Нашкодила тому, що мама не дала їй жодного з клаптів: «Роби, як інші, – з паперу». Вона ще довго була підпільницею. Тільки батькові якось довірилася, що хоче використати старі пальта, мамине й бабусине, якими накривали на горищі цибулю. Із бостону вийшов чудовий костюм гусара (за підказкою фільму «Гусарська балада»). До кінця шкільного карнавалу так ніхто й не дізнався, хто ж ховається за образом хвацького офіцера, що увесь вечір запрошував на танець дівчат і мовчки «приколювався» з учителями.
На машинці строчила потай від мами. Дозвіл працювати на ній «легально» отримала після купальника, який зачарував усіх, хто засмагав на коростишівському пляжі... Ситцевий витвір – із спідничкою, пришитою до трусиків, із квіточками-стрічечками – справді був пречудовий. Відтоді чого тільки Тамара не шила. У сукнях власного виробництва була на випускних балах у школі й інституті, на своєму весіллі.
Кравчиня із паяльником
Для цих же та інших урочистих подій нині замовляють у неї вбрання обухівчани. Приносять матерію і довіряють робити з нею, що хоче. Вже знають, що потім одягнуть щось гарнющо-неповторне. Бо, приміром, хто ще із кравчинь чаклує над штучними тканинами, прикрашаючи пошиті з них шати, із… паяльником? В Обухові викликав справжній фурор показ моделей Тамари Федюк, який відбувався (на зразок всесвітнього в Римі), надворі. Манекенниці (клієнтки у власних сукнях і костюмах та старшокласниці – у новостворених) спускалися по спеціально змайстрованих дерев’яних сходах, застелених килимовою доріжкою. Наприкінці показу, коли вже поклонилися глядачам і виходили, Тамара почула за собою важкі кроки: «Продайте мені голубе плаття, тисячу баксів!», – кричав якийсь чоловік, наздоганяючи …
Для заробітку зайнялася дизайном інтер’єрів: штори й фіранки на вікна, покривала, декоративні подушки. Найбільшу кімнату відвели під майстерню. В інших зігрівають душу родинні реліквії: ікони, з якими вінчалася бабуся Катерина, і янголи зі святкової ризи діда Семена, потомственого священика. Зменшена копія млина-вітряка – колишня хлібниця. Біла сукня з узорами від маминих накидок на подушках, яку Тамара вигачкувала двадцять років тому, коли носила під серцем Катю, вперше одягла – в день її народження, а потім – на доньчин випускний у школі, і на зустріч з однокурсниками через двадцятиліття. Увесь посуд поміняла на керамічний, виготовлений з глини майстрами з Василькова та Дніпропетровська. Якось гість із Швейцарії так смакував тушкованою картоплею, що доїдав її ще й із великого горщика.
Тамара обшиває всю сім’ю – одягу вони не купують уже 16 років. Таке все оригінальне. Від зимового ансамблю з натуральної шкіри (пальто, вишита хустка поверх нього, шапка і сумка), в якому кравчиня ніби вийшла з княжого терема. До покривал на кріслах, художньо скомпонованих із безлічі клаптиків, натягнутих на квадратних п’яльцях ще за бабусиною технологією.
Її ж творчість – це різноманітні українські віночки, регіональні народні строї, за якими раніше визначали не тільки села, а навіть кутки, де проживали одягнуті в них жінки. Тамара Федюк з точністю відтворює ці давні костюми, знайдені в скринях. І за їхніми мотивами створює і сучасний український одяг для повсякдення, приміром, із джинсової тканини, додаючи трипільські елементи. На її джинсовій запасці – знак засіяного поля, в сиву давнину висічений на скелі…