Жорстоке материнське серце
Цю напівзруйновану оселю майже на околиці села місцеві добропорядні мешканці намагаються обходити стороною і вказують на неї неохоче. Будинок з підсліпуватими вікнами, в якому холодно і незатишно, вже років зо п’ять збирає під своїм дахом сільських п’яничок і має недобру славу. Пожвавлення тут спостерігається здебільшого після дев’ятої ранку, коли починає працювати єдиний у селі магазин. Його селяни гордо йменують «супермаркетом».
За який кошт живуть і годуються мешканці цієї будівлі – четверо людей, двоє з яких діти: хлопчики п’яти та семи років, – для більшості громадян Конопельків річ незрозуміла. Трагедією, що сталася на околиці села, люди шоковані.
– Не це, так інше горе з їхніми дітьми мало колись та статися, – невдоволено каже про подружжя Полякових – Світлану та Дмитра – їхня літня сусідка Лідія Іванівна. – Гуляють з ранку до ночі, і так кожного дня. Звідтоді, як оселилися вони в нашому селі – жодного дня ані вона, ані він ніде не працювали. У село приїхали років зо п’ять чи більше тому. Ця хата Свєтці у спадок дісталася, – вказуючи на дім Полякових, співбесідниця зітхає, – не хороми зрозуміло, але якби доклали рук, жили б не гірше за інших. Тільки їм не до цього. Земельний наділ отримали – продали одразу ж, певна річ, за безцінь. Літом у когось на городі пораються – нагодують і пригостять, на осінь картоплю тому чи тому господареві перебрати допоможуть – і вже з голоду не помирають, а взимку всі наші п’яниці там збираються, щоб не замерзнути на лютому морозі. Із собою якийсь харч прихоплять. Так що Свєтці з Дмитром пропасти не дадуть. Та й чи багато їм треба? Дітки у них непогані. Це я точно знаю: хлопчики виховані, слухняні. Інколи ми, сусіди, їх підгодовували, цікавилися, знаєте, як це в селі буває, про батьків. Щоб погане хоча б раз сказали про них – ніколи. Може, то Свєтка їх так навчила або її недолугий чоловік, уже не знаю, тільки хлопчики не скаржилися. Інші діти не спілкувалися з ними, мабуть, їхні батьки забороняли. То вони все удвох і удвох. Разом в люті морози з дому вирушили. – Лідія Іванівна тяжко зітхає. І раптом, пригадавши про якісь невідкладні справи, вирушає своєю дорогою. Не хоче пригадувати всю ту історію.
Вхідні двері до оселі Полякових – дерев’яні, благенькі, крізь великі шпарини гуляє вітер, охолоджує давно нетоплене приміщення. В ньому три, певно дореволюційних часів, залізних ліжка, на яких накидано брудного ганчір’я. Посеред хати ламповий телевізор, застелений газетою. На імпровізованому столі – залишки їжі та порожні пляшки. У кутку кімнати, гримаючи посудом, копирсається жінка. Побачивши непроханих і незнайомих гостей, вона цікавиться: у якій справі до неї? На вигляд Світлані Поляковій аж ніяк не тридцять років – обличчя ніби покусане бджолами, праве око «прикрашає» синець – наслідок серйозної розмови з хазяїном. Після історії з власними дітьми Дмитро несподівано зник із села. Світлана про його місцеперебування нічого не знає. Вперше за час нашої зустрічі щиро обурюється, що її сімейні справи набули такого розголосу, втім, майже одразу заспокоюється й уже скаржиться на життя і дітей. Останні, на думку Світлани, завжди все робили наперекір їй, а зараз ось ославили на увесь світ.
– Що з того, що я їх покарала, коли вони без дозволу втекли з дому? – запитує. – Що заслужили, те й отримали. А кому яке діло до моїх дітей? – заводить себе Світлана. – Роздули кому не ліньки історію аж до неба, винною мене зробили. Але ж я тільки хотіла трішечки їх повиховувати, аби іншого разу думали, що роблять. Здається, того дня прихворіла, – пригадує господарка дому, – температура в мене підскочила. Прилягла. Дмитро, синок мій старший, їсти просив. Я наказала, щоб зварили собі картоплі. І цибуля в мене є, – каже Світлана, – бо ж не маленькі, могли б і самі про себе подбати. А вони із Славком, молодшеньким, завередували, дорікати почали, що в інших є і котлети, і цукерки, і багато чого іншого. А де ж я того їм візьму, коли обоє з чоловіком без роботи. Та й кому ти взимку потрібен? Розгнівалася на хлопців, зачинила їх у коморі, хай би подумали, що казати матері. А я собі пішла відпочивати. Бо нездужала, – нагадує Світлана. – На ранок прокидаюся, а вони, бісові діти, замка зламали й утекли з дому. Я чоловіка розштовхала, питаю, де хлопці. Та хіба ж вони щось батькові сказали? Авжеж ні, втекли й годі. Дмитро також недобре почував себе, напевно, від мене застуду підхопив, я йому склянку горілки налила, бо ж які у нас ліки. Тоді він вирушив на пошуки Дмитра і Славка. Повернувся аж під вечір, сам не свій, адже їх, бісових дітей наздогнав ледь не в Броварах. Змерзли, зголодніли усі троє… Вирішила їх провчити. Залишила без вечері, замок надійний на двері повісила, хай, гадала, відчують, що за свої вчинки відповідати потрібно. Ну й ремінцем для годиться відшмагала. А що? – виправдовується Світлана. – Колись і мене батько з матір’ю за непослух так виховували. Як бачите, жива і здорова.
«Виховний» процес затягнувся на чотири дні. Проте жінка заперечує, хоча не відкидає, що трохи переборщила з покаранням. І знову обурюється. Тепер уже поведінкою сусідки, яка, стривожена довгою відсутністю дітей на вулиці, першою забила на сполох, викликала міліцію.
В холодній коморі правоохоронці знайшли виснажених і майже безсилих дітей Світлани. Того ж дня обох хлопців доправили до обласної лікарні, де діти перебувають і нині. Сьогодні лікарі кажуть: стан братиків – стабільний, водночас додаючи, що якби ще добу вони пробули зачиненими і голодними, врятувати їх навряд чи вдалося б.
Коли перший переляк від появи міліціонерів у їхньому домі минув, Світлана заспокоїлася. Дмитро ж, звинувативши дружину в тому, що вони стали… посміховиськом у селі, добряче побив її й утік, наказавши не шукати його за будь-яких обставин.
– Воно, звичайно ж, зручніше в усіх гріхах звинуватити мене, – скаржиться Світлана на чоловіка.– Тепер десь відсиджується, й немає йому до мене ніякого діла. А одній важко. Так, – неохоче погоджується, – хтось із друзів заходить провідувати, не всі бачать у мені ворога. Одначе з Дмитром мені було б спокійніше. Коли в міліцію викликають, щось питають, я дуже хвилююся. Чоловік би підтримав, порадив, що кому і як говорити, він уміє. Хоча образити мене легко. Постійно плачу. Буває, повертаюся додому від слідчого, а хтось услід і вигукне щось образливе, нібито я власним дітям лихо хотіла заподіяти. Мені шкода їх. Тільки щоб провідати, гостинця треба. А грошей немає. Чула, що хлопці нібито одужують. Тож якщо Дмитро повернеться, ми обов’язково до них з’їздимо. Казали мені, що можуть позбавити батьківських прав. А от ви мені скажіть: яка кому справа до моєї сім’ї, до того, як виховую власних дітей? То чому ж мене не хочуть залишити в спокої, ніби, окрім моїх проблем, на світі інших не існує, – у голосі чується обурення й агресія. – Я ніколи не погоджуся, аби Дмитра зі Славком у мене відібрали, хай там що говорять. Мої діти, що хочу, те й робитиму з ними. А потеплішає, виїдемо звідси усією сім’єю. Все одно життя в цьому селі вже не буде.
Слухаючи цю сповнену гнівом промову, в якій ані натяку на каяття, усе ж хочеться вірити, що ті, хто нині переймається долею хлопчиків, не допустять, аби вони повернулися в цю сім’ю, яка вже давно для них перетворилася у справжнісіньке пекло.