На службі в «Сатани»

Коли я був діючим офіцером і наближалося 23 лютого, День Радянської армії, хвилювався, як хлопчина. Бо напередодні цього свята завше відбувалося багато урочистих заходів, під час яких тобі ставало зрозумілим, що ти, військовослужбовець ракетної частини стратегічного призначення, що стоїш на сторожі спокою своєї Батьківщини. Щоправда, під час бойового чергування все було простіше – без пафосу і піднесення.

Хвилююсь я і напередодні нинішнього Дня захисника вітчизни, бо дуже вболіваю за наших військових, яким за ці роки легше аж ніяк не стало, оскільки відповідальності за спокій України з них ніхто не знімав.

Мій сват Борис Петрович, проголосивши цю тираду, замислився і, мабуть, пригадав свої молодії літа, що минули в лісах і степах.

Під час бойового чергування у шахті доводилося «сидіти» кілька днів і ночей поспіль. У шахти допускали тільки офіцерів, а військовослужбовці строкової служби охороняли шахтно-пускові установки. Напередодні «побачення» із «Сатаною» (так американці називали стратегічну ракету СС-18 конструкції нашого земляка академіка Володимира Челомея; кожна ракета могла нести до 12 ядерних боєголовок) проходили медичний огляд. Того ж дня проводили теоретичні заняття.

А вранці отримували бойовий наказ і на автомашинах діставалися пускових установок. Потім швидкісні ліфти «ховали» ракетників на глибину кількох десятків метрів. І двоє офіцерів – старший зміни та оператор – починали відпрацьовану до дрібниць вахтову службу.

«Побачення» із «Сатаною» тривало 6 годин, потім офіцери мінялися. Відпочивали 12 годин у пристосованій для цього будівлі, де були спальні приміщення, кухня, телевізори, настільні ігри. Ну а потім – знову під землю. І так 3 – 4 доби.

– Петровичу, а чи не вдавалися ваші товариші під час відпочинку на бойовому чергуванні, скажімо, до оковитої?

– Не пригадую такого, а от неполадки різні траплялися, іноді вони закінчувалися трагедіями. От пам’ятаю… Біля входу на командний пункт частини був ліфт. Зайшли якось до нього два офіцери. Один натиснув кнопку спуску, ліфт несподівано обірвався і полетів у шахту. Повинен був спрацювати спеціальний пристрій – уловлювач. На жаль, цього не сталося. Тож один офіцер загинув, другий таки вижив, але більше вже не служив – стан здоров’я не дозволяв. Звичайно, винних шукали, але їх не виявили: всі профілактичні роботи на ліфтовому господарстві виконували своєчасно і в повному обсязі. Хоч як прикро, але під час експлуатації техніки іноді трапляються такі неприємні речі.

Пам’ятає Петрович і пожежу, що виникла на командному пункті полку. Як з’ясувалося пізніше, внаслідок несправності батарей аварійного електропостачання. Система пожежогасіння тоді не спрацювала. Тож бойовий розрахунок потрапив у ситуацію, яку називали ракетники «відсидкою» – це повна ізоляція в цілковитій темряві. Звичайно, виникає питання, чому ж не було передбачено якогось варіанта на випадок, коли зникає постачання від лінії електропередачі? Виявляється, такий варіант передбачали. Але дизелі чомусь «не захотіли» запускатися. Не спрацювали і запасні батареї.

Один із офіцерів взяв тоді бойовий прапор частини, який зберігався у шахті, і по внутрішній стінці, на якій було забито скоби, виліз із своїм напарником на поверхню. Коли пожежу ліквідували, галас керівництво здійняло неймовірний… Але факт залишається фактом – не завжди все працювало так, як передбачалося.

Упродовж десяти років Петрович і його товариші завжди готові були кожної секунди запустити «Сатану» із ядерними боєголовками у будь-який куточок земної кулі. На щастя, не довелося цього зробити, бо тоді був би на планеті суцільний ядерний жах. Але страшні сни Петровичу після його прощання із «сатанинським» полком ще довго снилися. Наприклад, домовик, який тягнув ракетника головою униз довгим-довгим шляхом. І голова його підстрибувала на камінні, немов отой м’яч…