Павло ЖУК: «Щоб амбіції не брали гору над здоровим глуздом»
Нинішня нетрадиційно холодна зима стала неабияким інформаційним приводом до критики житлово-комунальної сфери. Та й зрозуміло, її є за що критикувати. Адже за роки незалежності України ринкові відносини цієї сфери майже не торкнулися. Але чи доцільно було їх впроваджувати, коли навіть найбільшою перешкодою є хронічні неплатежі за послуги? На ці та інші запитання до снаги відповісти лише фахівцеві з багаторічним досвідом, але – із сучасним мисленням. Саме таким відрекомендували мені в Голосіївській райдержадміністрації заступника голови з житлово-комунальних питань Павла Федоровича Жука. Отже, пропоную інтерв’ю, яке я взяла у нього.
– Павле Федоровичу, ви працюєте у цій сфері не один рік. Скажіть, проблеми з теплозабезпеченням, водовідведенням тощо в усій країні однакові, чи в різних регіонах мають відмінності?
– Справді, я не новачок у цій сфері. З 1998-го працюю на посаді заступника голови РДА з житлово-комунальних питань району. І ні для кого не відкрию Америку, коли скажу: найголовніша проблема для всіх регіонів – брак належних коштів. Щоб довести рівень комфортності нашого житла хоча б до четвірки, треба щоб упродовж трьох років увесь районний бюджет спрямовували тільки на житлове господарство. Нині держава не виділяє дотацій, тому обслуговування житла відбувається лише за рахунок квартирної плати. Тільки лібералізація цін – справжній вихід із кризової ситуації у цій сфері. Але країна живе від виборів до виборів. Тарифи на житло затверджує міська рада, тому ніхто не хоче бути поганим у очах виборців, брати відповідальність за прийняття непопулярних рішень. Я б сказав, що нині тарифи – інструмент соціального загравання з виборцями. Це призводить до того, що з кожним роком у цій галузі становище погіршується. Однак Київ якраз має найкращі показники у житлово-комунальній сфері. Бо запроваджено різні загальноміські програми, зокрема, «Наш дім», «Моє подвір’я». Але вони передбачають в основному зовнішні роботи – впорядкування навколобудинкових територій, ремонт фасадів тощо.
– То чи існує якийсь вихід із ситуації, що склалася?
– З кожної ситуації можна знайти вихід. Потрібно створити умови, за яких було б вигідно інвестувати кошти у комунальну галузь, надавати послуги, що відповідають усім нормативам, повністю задовольняти вимоги споживачів. Якість обслуговування має також змінитися корінним чином. А для цього потрібен жорсткий відбір кадрів. Однак саме тут спрацьовує замкнене коло: на малі гроші йдуть працювати неохоче. Тільки реформа галузі та престиж роботи в ній забезпечать високоякісне обслуговування. Більш того – потрібно розробити нові правові акти, які б не лише захищали права споживача, а й привчали його до аксіоми: за що платить, те і отримує. Може, це будуть якісь додаткові послуги, які обумовлюються умовами угоди.
На мою думку, створивши принадливі умови для інвестування та виважено відрегулювавши вартість комунальних послуг, уже найближчим часом ми побачили б зміни на краще. Тільки економічно цікаві галузі швидко набирають темпів. Якщо займатися комунальним обслуговуванням буде вигідно, а галузь матиме хай навіть не великий, але стабільний прибуток, комфортне життя в містах нам гарантовано.
– А чи є альтернатива жекам?
– Вона не тільки є, а вже й тепер діє. Альтернативою можна вважати ОСББ (об’єднання співвласників багатоповерхових будинків). Воно реєструється як юридична особа, і бере на обслуговування певний будинок. ОСББ укладає угоди з організаціями, що забезпечують тепло- та водопостачання, вивезення сміття. Мешканці на загальних зборах визначають вартість комунальних послуг, розподіляють кошти на нагальні потреби. У Голосіївському районі є такі об’єднання, і їх досвід засвідчує, що утримувати житло в зразковому стані, за бажанням, можна. Коли потрапляєш до такого будинку, розумієш: тут живуть небайдужі люди. Всюди квіти, чисті сходи, консьєржки у під’їздах, металопластикові двері…
– Ви розпочали своє трудове життя у Голосіївському районі і працюєте тут досі. Вам ніколи не пропонували нових посад чи самі не хотіли змінювати роботу?
– Чому не пропонували? Пропонували, і не раз. За радянських часів, коли умовляли, то навіть квартиру пропонували в центрі. Але я відмовився. Живу на Теремках, люблю свій район. Тут формувався як особистість. У районі працюю вже 25 років, знаю, де можу принести користь, тут почуваюся впевнено. Не з чуток відаю про проблеми, що мають кияни. Моя команда в силу своїх можливостей намагається їх вирішувати. Без перебільшення скажу: багато чого у нас удається. Наприклад, район неодноразово отримував перші місця по Києву з питань благоустрою. Робимо все, аби життя людей зробити максимально комфортним, але багато проблем ще залишаються невирішеними. Мої амбіції ніколи не були на перешкоді здоровому глузду. Звик доводити почату справу до кінця, і переконаний, що можу принести користь там, де знаю роботу від А до Я. Завжди дивуюся людям, які, не вагаючись, переходять на нові посади. А згодом з’ясовується, що з роботою вони не справляються. Та амбіції беруть гору над здоровим глуздом, у результаті страждає спільна справа.
– Ви, як депутат районної ради, можете окреслити найболючіші проблеми району?
– Найбільше нарікань на відсутність метро, що призводить до затримки руху на Московській площі, хоча вже спроектовано там транспортну розв’язку. Це закладено в план розвитку району і вже найближчим часом кияни забудуть про тамтешні проблеми. Метро дійде на житловий масив «Теремки». Ведеться робота з удосконалення транспортної системи всього району: за останні три роки прокладено дорогу на вулиці академіка Вільямса, відремонтовано і розширено дороги на вулицях Боженка, Саперно-Слобідській. У стадії проектування реконструкція проспекту 40-річчя Жовтня.
Одним із болючих нині в районі є питання екології. Ми починаємо звикати до того, що Київ поступово втрачає статус найзеленішого міста країни. Будівництво розвивається швидкими темпами, однак, на жаль, будівельники не переймаються зеленими зонами, а по завершенні робіт не залишається місця ні для дитячого майданчика, ні для майданчика для вигулу собак. Навіть немає де посадити дерево.
Майже 20 років ставиться питання про надання Голосіївському парку статусу національного. Якщо отримає такий статус, то він перетвориться на заповідну зону, і будівництво на території буде заблоковано. Над цим активно працюю і я. Більш як десять запитів на рік відсилається у різні установи, але цьому є велика протидія. Зрозумійте: якщо статус національного парк отримає, дехто втратить надію на швидкі та великі прибутки. А я дуже хочу відстояти це унікальне для відпочинку киян місце! Шанобливе ставлення до Голосіївського у мене залишилася ще з часів, коли працював у «Київзеленбуді» – офіс знаходився якраз на території парку. А взагалі на території Голосіївського району чимало місць, де можна відпочити з родиною, половити рибу, помилуватися краєвидами. Та не є секретом те, що під приводом інвестиційних проектів і ці унікальні землі роздаються тим, хто має великі гроші. У гонитві за надприбутками мало хто замислюється на тим, що залишиться нащадкам. Екологічні проблеми за один рік не розв’язуються. Легко зруйнувати, а відновити ой як не просто. Я не можу спокійно пройти повз зламане чи зрубане дерево, бо розумію, що нове виросте не скоро…
Відомо, що надання земельних ділянок – прерогатива Київської міської ради. Нині в кількох районах столиці люди виступають проти того чи іншого відведення, надання дозволів на будівництво. Одне слово, громада чинить спротив там, де справді гроші перемагають здоровий глузд. Та й депутати райрад не сидять, склавши руки – підтримують виборців і допомагають знайти порозуміння у складних земельних питаннях.
– Павле Федоровичу, але ж і ви нині на керівній посаді в районі, тож, певно, людина небідна. В останні роки було навіть модно серед високопосадовців хизуватися своїми статками.
– Матеріальні блага для мене – не самоціль. Усе пізнається у порівнянні. Хтось радіє гривні, а хтось – мільйону. Вважаю себе заможною людиною. Маю чим зустріти гостей, маю хліб і до хліба. Але знаю, що всіх грошей не заробиш, а зраджувати своїм моральним принципам – не моя вдача. Чи можна спокійно жити, знаючи, що твої статки зароблені не чесно? Я українець, віруюча людина, пам’ятаю десять Христових заповідей, тому для мене нечесні гроші – великий гріх. Найголовнішим для мене є родина. Я багатий тим, що маю доньку і сина, що вони завжди мене розуміли і виросли достойними людьми. Мені не соромно дивитися їм у вічі.
– За такого навантаження на роботі, чи вистачає часу на відпочинок?
– Раніше, коли були малі діти, найкращим відпочинком стало будівництво дачі. Вона в нас у селищі Круглик, що під Києвом. Будували її всією родиною, будівельні матеріали використовували з розібраних старих будівель. Діти допомагали чистити від вапна цеглу. Ми з дружиною намагалися виховувати в них відповідальність змалечку. Донька з сином і нині згадують часи, як щовечора стомлені, але щасливі, уявляли яким буде будиночок. Зараз, коли ми збираємося усією родиною, найкращого і найзатишнішого місця для нас немає. Мабуть, ота позитивна енергетика і настрій, з яким будували, зробили свою справу. Півторарічний онук найкраще спить на дачі. Нині садиба є найкращим моїм відпочинком. Люблю землю, природу, тож щовечора після роботи з приходом весни поспішаю до землі і отримую потужний заряд енергії, обробляючи її. Увесь свій досвід і знання з агрономії стараюся втілити на своїй садибі.
Після цього й проблемами житлово-комунальної сфери, невирішеними питаннями, з якими до мене приходять виборці, опікуватися легше. Вірніше, праця на землі із задоволенням наснажує до праці інтелектуальної й організаторської.
Людмила ВОРОБЙОВА