Півині дитинчата
Видно було, що дядько Федір, житель села Плюти під Києвом, собаку свого цінував. Не тільки односельці – навіть зять Іржі, що родом з Чехії, не зміг би, мабуть, визначити, до якої породи віднести не дуже й велику, чорної масті, віддалено подібну до лисиці Піву. Але про лісову кумасю згадано не даремно. На стіні хазяйської світлиці, там, де вішають – хто килим, хто картину, у дядька Федора красувалося опудало справжнього лиса!
Мов легенду, розповідали про Півин подвиг. Тоді Федорова улюблениця здавалася мені мало не вдвічі меншою за рудого розбійника, якого спромоглася самотужки задавити. Мимоволі почнеш поважати такого сторожа. А зараз, на відстані часу, дивує й те, що ще в кінці 50-х біля Плютів запросто мешкали лисиці і навіть завдавали відчутної шкоди птахівникам.
Однак ми, дачники, із Півою майже не спілкувалися. Зате двоє її цуценят відразу ж стали нашими друзями у повному сенсі цього слова. Цікаво, що третього цуцика – Красульку – взяв хтось із односельців, сподіваючись, напевне, що вона успадкує від матері всі її неабиякі чесноти. А песики Тузик і Бебло залишилися на хазяйському обійсті.
Чи треба казати, чим брати відрізнялися одне від одного? Щодо Тузика, то це був звичайний собачка, так само жвавий, як і згадувана його сестричка Красулька. А от Бебло… Сама його чудернацька кличка говорить за себе. Вайлуватий і абсолютно не злий. За великим рахунком, для пса, доля якого в селі – бути сторожем, ці риси навряд чи відігравали позитивну роль. Але що нам, дітям, було до того! Бебло грав із нами охочіше, ніж Тузик, полюбляв, коли його пестили і м’яли.
Громом серед чистого неба стало зникнення Піви і всієї її «родини», включаючи й Красульку. Річ у тім, що сварки трапляються навіть між родичами, які живуть душа в душу. Саме тому, що бувають рідко, проходять вони особливо болісно. Не знаю вже чим, але дядько Федір образив Піву. Може, й завинила вона перед господарем. Та, вочевидь, треба було йому зважити на минулі заслуги і безперечний авторитет собаки і висловити своє невдоволення у якийсь делікатніший спосіб. Вразило, повторюю, те, що Піва не тільки сама пішла геть, а ще й дитинчат своїх прихопила, забравши якимось чином і Красульку.
Собак не було кілька днів! Аж хтось із односельців у ліску, що був на добрячій відстані від Федорової хати, випадково виявив стару лисячу нору, а в ній – усю Півину компанію. От чого не пам’ятаю, то це того, як дядько Федір просив вибачення у Піви. Та тільки обстановка нормалізувалася, Тузик і Бебло знову стали учасниками наших ігор і походеньок.
Була навіть думка взяти котрогось із песиків до Києва. Не наважились. І, може, не в останню чергу тому, що не хотілося розлучати цю солодку парочку, ці дві собачі протилежності, що так доповнювали одна одну.