«Трактор» із боєм
Великий шкіряний чемодан. Тільки така «тара» згодилася для тебе, старий наш фамільний годиннику з метеликом.
Чому «з метеликом»? Так цей антикварний виріб, чи, може, витвір, охрестив попередній майстер-годинникар Сашко. «На позолоченій блясі навколо центру циферблата, – пояснив він, – бачите, зображення метелика. Будь-який старий майстер знає ці годинники». Сашко був у доброму сенсі фанатиком своєї справи. Як він просив мене тоді продати йому «годинник з метеликом»! Непогані, як на той час, гроші давав. Але я був непохитним, хоча й відмовив майстрові з якимось почуттям незручності, навіть вини. Бо ремонт він зробив тоді відмінно – не тільки замінив пружину, а й «перебрав» кожну шестеріночку, почистив, підігнав, відрегулював. Поломка, яка потім сталася з нашим годинником, як кажуть, із зовсім іншої опери. Сашкової провини в ній немає.
Але правди ніде діти – не щастило нашому фамільному. Змалку більше бачив його десь на шафі у лежачому стані чи спакованим до майстерні, ніж робочим, на стіні, з веселим «тік-так», з боєм, зрештою. У цьому самому чемодані пролежав годинник до непристойного довго – руки не доходили. І от, нарешті, відніс його до тієї самої майстерні. Сашка, щоправда, вже тут не застав, але є надія, що зарисовочку цю перечитуватиму вже під бій «метелика»…
Рейтинг нашої сімейної реліквії пішов угору після мого випадкового відвідання оселі видатного українського співака Анатолія Солов’яненка на вулиці Інститутській. Десь у середині 90-х років минулого століття з Італії, Модени, здається, до Києва приїхав відомий художник-графік Халкідіотис, грек за походженням. Як наш Соловейко був пов’язаний з Італією, пояснювати, гадаю, не треба. Тож не дивно, що Анатолій Борисович тимчасово надав своє житло давньому знайомому, православному італійцеві, і кореспондентів «Вечірнього Києва» той прийняв у помешканні українського співака. Отут я з подивом і побачив такий самий «годинник з метеликом». Хіба що відтінок дерев’яного корпусу міг бути трохи світлішим. Дрібниця, здавалося б, але дуже приємно мені стало. Згадав цієї миті й Сашкове пояснення: мовляв, кожен майстер, що себе поважає, не може не знати це нове у ХІХ столітті слово в годинниковій техніці. Серцем цих годинників стала пружина, традиційних для настінників гир («ходики») – немає.
Отже, метелик на циферблаті нагадує мені й Анатолія Солов’яненка, чудового співака й педагога, православну людину, за активної участі якої в Козині під Києвом було збудовано Свято-Покровський храм. Дивно, але з ім’ям улюбленого артиста, на жаль, уже покійного, пов’язує мене не тільки годинник, а й… річка Козинка.
Оце мну в руках два ключі. Майже однакових. Котрий із них «рідний» для відданого до майстерні годинника, а котрий – від іграшкового трактора, подарованого кимось чи купленого батьками мені в дитинстві? Цей синій красень на ґумових гусеницях, треба сказати, був одним із моїх улюбленців. На відміну від багатьох інших механічних іграшок, служив на диво довго, а ключ до нього – треба ж таке! – виявився просто близнюком того, що від фамільного годинника. Трактор, врешті-решт, кудись подівся, а ключ так і залишився «дублікатом» до реліквії.
Можете, звичайно, посміхнутися (тільки, прошу, без єхидства), але таким чином «поріднилися» два начала – символ аристократизму, яким є антикварний, вишуканий настінний годинник, і символ села, чорнороб полів, трактор. Щодо аристократизму – не знаю, не мені, як кажуть, судити. А от «алгоритм» села і сільського господарства задався у моїй журналістській долі не на жарт. Три роки у районній газеті завідувачем відділу сільського господарства (молочні ферми, теплиці, польові бригади… з тракторами, звісно), потім сім років у нинішньому Укрінформі оглядачем вісника «Нива» (назва говорить сама за себе). А щорічні садіння і копання картоплі у Кобриновій Греблі, починаючи з другої половини 70-х?
Але перші села, які я побачив у своєму житті, це Плюти і Рудики Обухівського району на Київщині. Особливо Рудики – 1961 року. І обидва села на цій самій річці Козинці. Навіть така деталь. Поромів на Козинці було два – один біля Рудиків, другий – біля Козина. Яким же раєм були ці Рудики-61! Скільки тієї риби – в’язі, підусти, головні, окуні, жерехи… Та й взагалі. Чия ж чорна рука перетворила цей Козинковий рай у вервечку смердючих відстійників? А села? Чи ще не поглинуті вони дачами сучасних нуворишів-ненажер?
Спочивайте, Анатолію Борисовичу. А я дивитимусь то на годинник з метеликом, то на ключ чи то від нього, чи то від тракторця, необачно подарованого колись міській дитині. І згадуватиму Ваш божественний голос, Козинку, можливо, бражника на польовій квітці поблизу Рудиків…