Наш перший олімпійський генерал
Майже 110 років тому в Афінах відбулися I міжнародні Олімпійські ігри. Шпальти берлінських, віденських і паризьких газет рясніли олімпійськими рекордами. У світських хроніках писали про нові фасони трико і про те, як грецький король дякував Міжнародному олімпійському комітету за свято спорту і надію миру. До речі, одним із перших олімпійців – членів МОК, був українець – генерал-майор Олексій Бутовський...
Родовід
Бутовський?! Це той, що письменник? Ні, письменником був його брат – Микола. Походять із стародавнього дворянського роду. Служивого і дрібнопомісного. Адже за вірну службу батьківщині грошей і землі не дають. То – пріоритети фаворитів. А Бутовські служили не заради нагород. Дід Олексія Дмитровича героїчно загинув при обороні Севастополя. А дядько бив Наполеона.
Любов до книжок Олексій успадкував від батька. Дмитро Бутовський дослужився до штабс-капітана і подався по науку до Харкова. Після університету став просвітителем-аграрієм у рідних П’ятихатках на Полтавщині. Саме там і народився Олексій.
На початку славних справ
1849 року, коли ледь виповнилося десять, Олексія віддали навчатися до Петро-Павлов-ського кадетського корпусу. На запитання екзаменаторів хлопчик відповідав лаконічно і точно. Напам’ять знав уривки із Вольтера, Гоголя, Гюго. Непогано грав на флейті. Проте шаблею володів і на коні скакав ще краще. Через чотири роки унтер-офіцера Бутовського направили на службу в лейб-гвардії Павловський полк. За розуміння військової справи і відмінне фехтування шістнадцятирічному Олексію Бутовському дали звання прапорщика.
У ті часи Росія просто марила реформами. Після скасування кріпосного права більшість світлих голів думала про справжні перетворення у всіх сферах. Не залишився осторонь і Олексій Дмитрович. Він наполягав, аби його перевели зі стройової служби до навчальної. Його запитували: «Навіщо це вам? Адже з кар’єрою у вас благополучно.» Відповідав: «Доблесть начальника не в тім, щоб повести підлеглих у смертельну атаку. Перемагає той, хто виживає. А за такої виучки, як у нас, більшість солдат приречена на неминучу погибель!»
Тож 1871 року Олексія Дмитровича призначили на посаду педагога в Санкт-Петербурзькій військовій гімназії. Молодим юнкерам небагатослівний і знаючий справу учитель сподобався. Його уроки фехтування мали неабиякий успіх. Але Бутовський, на той час уже полковник, відчував – цього замало. Став проситись у відпустку. Не для відпочинку. А для поїздки за кордон і вивчення фізичного навантаження й інших тілесних вправ, якими виховують солдат у Західній Європі. Педагоги Швеції, Німеччини, Швейцарії, Франції, Іспанії, Англії - зустріли свого колегу-фізкультурника більш ніж доброзичливо. Їх обеззброювала щирість і добродушність Олексія Дмитровича. Усе, що бачив, записував у зошит. А потім писав інструкції-статті (понад сімдесят практичних рекомендацій) «Як ми маємо навчати солдата». Уроки Бутовського не могли не позначитися на успіхах російської зброї в Балканській кампанії 1877-1878 рр.
Загальне потрясіння
З кров’ю батька і молоком матері Олексій Дмитрович ввібрав у себе непримиренну відразу до насильства. І якщо захищати Батьківщину почесно, то сприяння розпаленню воєн він вважав гріховною справою.
Гі де Мопассан висміював військовиків-тугодумів. Граф Толстой закликав: «Не противитися злу насильством». Альфред Нобель мріяв створити зброю такої руйнівної сили, щоб усі гармати відправити в музеї. Бутовський з ним не погоджувався і застерігав: «Наявність масової смертоносної зброї спонукає занадто цікавих випробувати її на практиці. Тут потрібно щось інше… Людство має винайти віддушину для виходу емоцій і енергії. Щось на кшталт змагання, але не руйнівної властивості».
Під час поїздки до Парижа генерал-майор Бутовський познайомився з великим французьким мрійником (звичайно, так казали позаочі) – П’єром де Кубертеном. Той із запалом розповідав: «У древніх еллінів був оригінальний засіб протистояння війні – Олімпійські ігри. Якби ми змогли їх відновити... У XVII і XVIII століттях людство уже намагалося це зробити. При дворах Людовика-Сонце і Катерини II проводили показові змагання легкоатлетів і візників на колісницях. Але, то була суцільна розвага – не більше...»
Зрештою, про місце старту і періодичність проведення ігор члени першого Міжнародного олімпійського комітету домовилися. Найбільші ж суперечки виникли, коли заговорили про жінок. П’єр де Кубертен наполягав: «Все має бути, як в Олімпії. А там їх і на трибуни не пускали!»
«Дивацтво» отців-засновників новітнього олімпійського руху сприймалося з недовірою і сміхом. На підтримку фізкультурників меценати грошей не давали. Вважали, що спорт – це дозвілля, отже – справа заможних людей. Одному Богу відомо, скільки сил поклав Олексій Дмитрович, скільки листів написав до найвищих осіб. Сподівався, що на Перших Олімпійських іграх наші спортсмени покажуть себе не гірше за інших. Але Одеському фізкультурному товариству (воно мало представляти країну на Олімпіаді) зібраних грошей вистачило лише на квитки до Стамбула... Відмовну депешу Бутовський отримав у Афінах. Прочитав і засмутився.
На Олімпіаду з’їхалося 70 тисяч глядачів і 245 спортсменів із 14 країн світу. До речі, ніхто з тодішніх членів МОКу, крім Бутовського, не залишив записів про те, що і як відбувалося в Афінах у квітні 1896 року. А він писав: «У день марафонського бігу на стадіоні йшли й інші змагання. Але всіх цікавив лише результат забігу. Все інше відійшло на другий план. Уся ця незліченна юрба народу душею знаходиться на дорозі з Марафону до Афін. Триває боротьба між французом і греком… Гарматний постріл, і шириться звістка, що бігуни вже в місті і попереду – грек!… Ледве ця запилена людина в трико наблизилася до центрального головного заокруглення, два принци, Георгій і Костянтин, взяли її в обійми, розцілували і підвели до короля. Звернувшись з питанням про ім’я бігуна до одного із грецьких офіцерів, бачу, як по його обличчю течуть сльози… Плакав не один він. Потрясіння було загальне!»
Що було потім
На вимогу Бутовського з 1913 року стали проводити всеросійські олімпійські ігри. Нині мало хто знає, що перші такі змагання було організовано в Києві на «Спортивному полі» (інститут метро «Лук’янівська»). У середині 20-х років минулого століття про них згадали організатори першої Всесоюзної Спартакіади. А про першого олімпійця забули. Точніше, один раз обмовилися на початку 30-х, а в 50-х дозволили зробити відповідний запис в енциклопедії – прізвище, ім’я, по батькові, хронологічні рамки, перелік наукових праць і мимохідь: «брав участь при підготовці першої Олімпіади». І ні слова про те, що він був членом першого Міжнародного олімпійського комітету. І ні слова про те, чому і за яких обставин пішов із життя. Можемо лише здогадуватись: брати Микола й Олексій Бутовські зустріли 1917 рік у Санкт-Петербурзі, а до 1918-го не дожили… Після Громадянської війни останні з роду Бутовських знайшлися в Таджикистані. У 1937 і 1941 роках їх «запросили на розмову», а реабілітували 1990-го...
Замість післямови
За тиждень до поїздки нашої збірної на ХХ зимові Олімпійські ігри на презентації книги Марії Булатової «Твій перший олімпійський путівник» президент НОК України Сергій Бубка сказав: «Сіяти розумне, добре, вічне і 110 років тому, і на початку третього тисячоліття непросто. Але завжди знайдуться ті, хто вміють тонко відчувати і бачити перспективно. Адже просто так нічого не відбувається. Ми вдячні генералові Бутовському за Олімпіаду. І пам’ятаємо про його вагомий внесок. Невдовзі на Полтавщині постане пам’ятник Олексію Дмитровичу. Частину грошей уже виділив МОК, решта – справа честі полтавців».
P.S. У статті використано матеріали, надані Олімпійською академією України.