Жук-олень оселився на кухні
Урбанізовані селяни у великих мегаполісах часто-густо шукають бодай найменшу ниточку, яка єднала б їхні душі з землею, з тим корінням, від якого вони відірвалися. Вони по-своєму дивляться на світ і віднаходять собі втіху, на перший погляд, у дивних речах чи захопленнях. Інакше, ніж диваками, їх не назвеш. Один із них – Володимир Бердник. Його невеличка квартира на Позняках – це міні-музей, експозиції якого дивують і захоплюють водночас.
Найперший зал такого музею – це вузький передпокій, стіна якого до самої стелі завішана рамами. А за склом – різноманітні жуки та метелики.
– Скільки їх тут? – цікавлюся у господаря.
– Знаєте, я ніколи їх не лічив, – ніяковіє. – Жуків, певно, тисяча буде, а метеликів – близько двох тисяч. Це не екзотика. Я не ставив собі за мету колекціонувати комах, які живуть у різних місцях планети. І жуки, і метелики – з нашої кліматичної зони. Цим я займаюся просто для душі.
Для душі він поселив у трьох акваріумах личинки жуків, які приніс із лісу. Живуть вони у тирсі й сухому листі, під дубовим поліном. Годує їх медом, бананами, перестиглими солодкими фруктами. В одному такому будиночку сім личинок жука-оленя. У природі цикл відтворення його потомства триває 5-7 років, а в кімнатних умовах цей процес прискорюється. Тож Володимир Олександрович сподівається отримати поповнення дещо швидше.
– І що робитимете з таким табуном? – цікавлюся.
– Віднесу у ліс – хай живуть у природі, на волі. Це рідкісні жуки – занесені до Червоної книги України.
Про захоплення пана Володимира знають його друзі, знайомі. Нещодавно кума з Італії надіслала подарунок – коробочку з жуком і скорпіоном.
Якщо комахами він цікавився змалку, то збирати бронзові свічники, дзвони, самовари почав випадково. Колись пан Володимир возив кольоровий брухт. І серце стискалося від болю, що до цієї купи непотрібу потрапляли дивовижні речі, віддати яких на переплавку не піднімалася рука. Отож чоловік рятував історичні реліквії. Так у його домі з’явилося шість тульських самоварів XVIII – XIX століття.
– Я не маю наміру їх реставрувати, – пояснює. – Бо вони втратять після того свою самобутність. Хоча пити чай з таких самоварів цілком можна. Три подарував друзям.
Бронзові свічники (близько двох десятків) колись, певно, освітлювали покої у цісарських, польських маєтках. А церковні дзвони (їх у колекції близько півсотні) втратили свій первозданний голос. Є з-поміж них мініатюрні (3-4 см) і більші – до 40 см. Із гільзи снаряда 1914 року якийсь майстер зробив чудову вазу…
Для тих, хто здавав усі ці речі на брухт, вони – німі шматки металу, за які добре платять. А для Володимира Бердника – історія, наша минувшина, яку варто пам’ятати і цінувати. Може, колись ця припала пилом старожитність займе своє гідне місце навіть у історичному музеї.