Зигзаги хвороби
Двадцятирічний Микола ледве дочекався завершення трудового дня. Ще б пак! Сьогодні мав зустрітися з коханою дівчиною. Тож рівно о вісімнадцятій годині вскочив у тролейбус № 27. За декілька хвилин дістався станції метро «Дорогожичі». А звідси – рукою подати до Лесиного будинку. Гарячі привітання й поцілунки… Решту вечора вирішили провести на вулиці – серед людей.
Украдений мобільник
Ходили, говорили досхочу, заходили до кафе випити пива. За прогулянкою незчулися, як і вечір минув. Циферблат Лесиного годинника висвічував 23.30. Час прощатися. Її коханому – не близький шлях Києвом до рідної домівки.
Біля під’їзду зустріли сусіда дівчини – Валерія. Зав’язалася розмова. Він виявився компанійським хлопцем. Тріо вирішило «пропустити» ще по пляшці пива. Подалися до найближчого кіоску на вулиці Щусєва – поряд із кафе «Арка».
Роль покупця на себе взяв Микола. Він, звісно, готовий був розплатитися за товар. Запустив руку до кишені своїх джинсів. Звідти дістав гаманець. Проте розкрити його не встиг. Завадив незнайомий молодик, що вітром проскочив повз Миколу. Щось не так, здалося хлопцеві. Він мав рацію. На ремені, де тільки-но висів мобільний телефон за 200 гривень, залишилася тільки згадка про нього…
Найжахливіше житло
Валентину пощастило народитися в добрій люблячій сім’ї. Про нього піклувалися усі: тато, мама і старший на кілька років брат Оверко. Згодом хлопець пішов до школи. Усі десять років учився стабільно – на «три» і «чотири» (за п’ятибальною системою. – О.М). Після завершення навчання пішов до війська. Служив розвідником. На Закарпатті. Як саме це в нього виходило – історія скромно замовчує. Тож лише додамо: через два роки живим і здоровим повернувся до рідних пенатів.
Зовні красивий і здоровий хлопець працювати не квапився. Спочатку цілодобово десь зникав. Згодом свій режим різко змінив. Повністю відцурався вулиці, став похмурим і замкненим. Удень спав, а вночі дивився телевізор. Почав активно розмовляти із самим собою. Так тривало кілька років. Поки на сімейній раді родина Сомових вирішила придбати для Валентина окреме житло.
– Синові пропонували кілька непоганих варіантів, – свідчив у суді його батько Валерій Петрович. – Усі наші пропозиції відкидав. Сказав, що сам за себе потурбується. За п’ять тисяч умовних одиниць знайшов житло. Коли ми приїхали глянути на помешкання – жахнулися. Кімната була в такому занедбаному стані, що описати просто неможливо.
Днював і ночував у легковику
Робити нічого. І цього разу батьки змирилися з дивакуватістю свого меншенького. Старший же, засукавши рукави, власноруч зробив для брата хороший ремонт. Батьки віддали свої меблі. Валерій Петрович із Оверком привезли їх до помешкання наймолодшого, а той родичів і на поріг не пустив. Товар довелося вивантажувати просто неба. Робота двох чоловіків виявилася зовсім марною. Бо ж за кілька днів шафу й тумбочку Валентин повернув під батьківський будинок. Меблі кинув у дворі. І поїхав.
Увечері Сомови, повернувшись із роботи, таку новину дізнались од пильних сусідів. Звісно, меблів у дворі не знайшли. Хтось, вочевидь, швиденько їх підібрав.
А у Валентина тим часом з’явилося нове хобі – щоденне відвідування столичних смітників. У довгих блуканнях по них у його голові народилася чергова ідея: придбати легковий автомобіль. Але грошей не було. Тож змушений був продати відремонтоване братом житло. За три тисячі умовних одиниць. За виручені гроші купив легковика ВАЗ–21099. Зламаний автомобіль став новим помешканням молодика. У ньому хлопець днював і ночував.
– Стосунків з нами не підтримував, – каже глава сім’ї. – Телефонував лише тоді, коли потрібні були гроші. Його легковика тричі забирали на штрафмайданчик.
Невтішний діагноз
Натішившись автомобілем, молодий чоловік нарешті позбувся його. Хлопцеві батьки винайняли квартиру в одному з будинків, що на вулиці Максима Берлинського. За кілька днів він її перетворив у бомжацьке поселення. Спав в одязі – завжди при ввімкненому світлі: боявся темряви. Не мився і не вмивався. Розмовляв виключно із самим собою. Часто свистів. Одного разу до його помешкання завітали батьки. До «порядку», заведеного наймолодшим Сомовим, вони вже звикли. А от обличчя Валентина, точніше його ліве око, не на жарт перелякало літніх людей. Воно було перекошене.
Звернулися до лікаря, водночас умовляючи сина, аби той довірився медикам. Після довгих «переговорів» з батьками хлопець цього разу поступився власними принципами, допустивши до себе людину в білому халаті. Завдяки уважному медичному обстеженню вдалося встановити невтішний, але точний діагноз: шизофренія.
Праскою – по черепу
Валерій Петрович переїхав до комуналки. Його меншенький мешкав у першій кімнаті, батько – у третій.
– Того дня я ремонтував праску, – пригадує старший Сомов. – Валентин вихром залетів до кімнати. Підскочив до мене. Його руки зімкнулись на моїй шиї. Задихаючись, разом з ним упав на підлогу. Здавалося, він ще дужче здушив горло. Виходу не було. Праскою, яка залишалася ще в моїх руках, потягнув його по голові. Бачив: тріснула шкіра, полилася кров. Син схопився на ноги й побіг до своєї кімнати. Звідти викликав «швидку» допомогу. Його доправили до Інституту нейрохірургії. Там наклали шви. До нас завітав дільничний і сказав, що Валентина в лікарні охоронятимуть. Одначе ввечері йому вдалося утекти.
Наступного дня Валентин зателефонував старшому брату Оверку. Благав, аби той приїхав за ним… до лікарні швидкої допомоги. Згодом з’ясувалося, що молодший брат туди потрапив через алкогольне сп’яніння. На лікування таких пацієнтів у медичному закладі існують певні тарифи. За надані послуги Оверко розплатився з власної кишені. А вдячний Валентин подався гуляти містом.
Замість нар – лікарняне ліжко
…Якось майже опівночі його увагу привернув мобільний телефон, що висів на ремені незнайомого хлопця, котрий збирався щось купувати в кіоску. Валентин, довго не розмірковуючи, зірвав уподобану річ і кинувся навтьоки. Переслідуючи зловмисника, Микола кричав, аби той віддав його мобільник. Та де там. Злодій навіть і не збирався зупинятися, міцно затиснувши в руці омріяний телефон. Здавалося, він ще прискорив свій біг. Зухвалість крадія не на жарт розлютила Миколу. За кілька сотень метрів хлопець усе ж наздогнав свого кривдника. Зав’язалася бійка. Переможця завадили виявити правоохоронці, котрі вчасно під’їхали. Невдовзі до місця події підбігли і Леся з Валерієм. Вони тут же розповіли людям у погонах про причину нічної сутички. Дівчину міліціонери відправили додому. Ну, а Валерію, як власне, і безпосереднім учасникам бійки довелося поїхати в одне із районних відділень.
Під час слідства Валентину Сомову було проведено кілька судово-медичних експертиз. Всі вони підтвердили раніше поставлений діагноз: шизофренія. А отже, через свій психічний стан він не міг усвідомлювати власні дії й відповідати за них.
І хоч Сомов-молодший учинив злочин, передбачений статтею 186 ч.1 Кримінального Кодексу України (грабіж), що карається позбавленням волі до чотирьох років, усе ж осудності його персона не підлягає. Шевченківський районний суд вважає за потрібне застосувати до Валентина Сомова примусові заходи – перебування в пси-хічній лікарні зі звичайним наглядом.