Небесне збіжжя Мудрого Миколи
«Я очам не повірив, коли він з’явився на виставці. Чоловікові 85 років, хворий. Ще три дні тому жінка під руку водила. І ось взяв машину й приїхав. Віктор Бабенцов – мій старший товариш. Майстер маститий, чудовий колорист. Крим потрясно писав. Я не міг відірватися від його картини «Цвітуть абрикоси». Знаєте, що це таке? Його прихід? Для мене? Це ти вже можеш на світі жить. Це вже не мішок, а ціле небо зерна…», – почула від сімдесятип’ятирічного київського живописця Миколи Мудрого на його недавньому вернісажі в Українському домі.
Перший вузлик
А свій перший вузлик небесного збіжжя пан Микола отримав ще підлітком, на рідній Полтавщині. Від молодої косарки, котра щойно стала вдовицею. Три дні не було її на жіночому сінокосі (ще тривала війна) після того, як віддав їй, у рушничку, те, що просила. А потім прийшла на роботу і, дякуючи, дивилася, мов на святого: в нього аж мурашки по спині… Зарадило, перестав її тривожити чоловік. А то щоночі, відтоді як принесли похоронку, стукав у вікно, викликаючи. Вона виходила на ґанок, одягнувшись, та засинала під дверима, надворі, аж перед ранком. Геть змучилася. Хтось порадив, що порятує нова ікона. Тож звернулася до Миколи, який возив косаркам криничну воду: «Люди кажуть, вмієш малювати…» Він розгубився: чим? «Гріх одказувати», – промовила бабуся Марія». І послала в сарай за сидінням недогорілого у воєнних пожежах «віденського» стільця. Відпиляли невеличкий шматочок. Миколу-Чудотворця зі своєї ікони спочатку зобразив олівцем на папері. Перебив на фанеру, навів вуглинкою з печі. Маслянка з надбитого горщика – глевка, як мило, біла глина, – послугувала, за бабусиною порадою, основною фарбою. Та, в якій вовну виварювали, згодилась на шапочку й ризи. На щоки крапнув відвару цибулиння. Святий Микола вийшов, немов живий. Бабуся взяла пір’їнку, змастила іконку яєчним білком і поклала на комин. Три дні там сохла, лакуючись. А в неділю покропила її свяченою водою, загорнула в рушничок і простягнула онуку: «Однеси Катерині, та нічого від неї не бери, бо тоді не поможе…»
У школі Микола малював на замовлення однокласників: дівчатам – квіти, сусідові по парті – кулемета. За кулемет, який тягли за собою матроси у Миколиному зошиті з арифметики, математичка вліпила двійку. Мати саме лаяла його, коли нагодився батьків брат, дядько Михайло, і, поглянувши на матросів, здивувався: «Як гарно! Молодець! Тільки малюй в окремому зошиті».
Згодом зустрівся з дядьком Михайлом на базарі в Кременчуці, де продавав з матір’ю груші. Поцікавившись, чи й досі племінник малює, дядько запропонував: «Тут художнє училище є. Збігай, доки мати груші допродає, дізнайся, що й до чого, і вступай». Микола саме семирічку закінчив.
Щоб не пропала фарба
Таким чином перед екзаменаційним натюрмортом – глечик і баклажан, задрапіроване тло – опинився з пензликом для клею і дешевими засохлими акварельками, купленими в місцевому ларку, які не фарбували, а тільки пінилися. У хлопця, що сидів поруч, яскравіли в пеналі чудові фарби, привезені з Німеччини. Попросив у нього хоч раз вмокнути в зелену – вона витяглась прямо з «пасочкою». «Це ж медові фарби, а ти своєю мітлою!», – розсердився той. «Пробач, я не знав. А що, в них такий мед, що можна їсти?» «Тобі дай, так ще й пожуєш їх!» Того, що прилипло до пензля, вже коли звільнив його від сусідової акварелі, було так багато. І щоб чудова фарба не пропала, Микола використав її не тільки для баклажанового хвостика з листочком: накружляв зеленим і в драпіруванні, і під овочем. Таке щось імпресіоністське вийшло. «О, красиво!», – похвалила ленінградка, викладачка історії. І завуч був у захваті: хлопець зроду не бачив фарб, а таке утнув! Але абітурієнтів було 45, а брали тільки п’ятьох, з них троє – пільговики – фронтовики. Миколу пообіцяли прийняти наступного року, без екзаменів. Він вступав на відділення альфреско – настінного живопису по сирій штукатурці.
Тоді б не дожив
Однокласник, що теж, виявляється, мав охоту до малювання, але займався цим лише дома, ніхто про це й не знав, склав екзамени до будівельного технікуму в Полтаві. А коли дізнався там від Миколиної сестри, що той вступає на художника в Кременчуці, сів на поїзд і теж туди приїхав. Треба ж такому бути: його прийняли до групи червонодеревників, за тими оцінками, які отримав на вступних іспитах до Полтавського будівельного. На місце хлопця, якого відрахували за станом здоров’я: вже після екзаменів рентген виявив туберкульоз. «Який же ти в мене дурний, – розхвилювалась Миколина мама. – Я сподівалася, що хоч ти від смерті врятуєшся в училищі. У колгоспі ж не лишилося жодної зернини, навіть посівної, все вивезли»… Наближався голод 1947-го…
О 4-й ранку Микола знову побіг до Кременчука, з документами й малюнками, 25 км пішки. І сидів на ґанку, чекаючи, доки зійдуться на роботу викладачі. «Ми ж пообіцяли, що приймемо тебе наступного року, поза конкурсом», – здивувалася ленінградка. «До наступного року не доживу», – озвався Микола. І повторив мамині слова. Жінка зблідла: вона пережила блокаду і знала, що таке голод.
Так Микола теж став червонодеревником. Один із групи закінчив училище із найвищим 7-м розрядом. Спочатку вразив майстра – коли зробив рубанок у вигляді задерикуватого півня. Згодом – все училище: за його різьблене трюмо, подароване начальниці з обкому партії, училищу виділили лісоматеріали.
Шлях до Київського художнього інституту був непростий. Авторемонтний завод у столиці, на Подолі. Чотири роки в армії: вранці демобілізувався, а ввечері вже сидів за партою у вечірній школі – для інституту потрібна була середня освіта. Закінчив на відмінно, став студентом живописного факультету. Ніхто з викладачів не знав, що Микола Мудрий після занять поспішає на завод. Адже він мав утримувати сім’ю: незрівнянну дружину Людмилу й трьох донечок.
І вигулькнуло його Сонечко
Це сталося, коли він навчався на другому курсі в Кременчуці. Звично подолав пішки 25 км від села (після вихідних) і сидів на ґанку училища, чекаючи, доки хтось прийде на роботу першим і відчинить двері. Після того раю Природи, у якому виростав у селі, із мерехтливою річкою, соковитими луками в квітах, із лелеками, жаб’ячим хором і солістами-солов’ями, погляд тьмянів. Бачив з ґанку похнюплених перехожих, купи битої цегли, високі бур’яни. «Як же тут сходить бідне Сонце?» – тільки й встиг подумати, аж раптом з-за цих руїн вигулькнула дівчинка – щось неземне. У голубому платтячку, ранкові промені німбом сяяли над голівкою, вона не йшла, а пливла, навшпиньках ступаючи по бруківці, щоб, бува, не зашкодити кульбабці чи іншій травинці між камінням… Микола завмер, втратив дар мови… Потім два тижні щоранку очікував її на ґанку, забігав до училища останнім, а її все не було. Якось у майстерні хлопець, що стояв біля відчиненого вікна, раптом вигукнув: «Дивіться, яке чудо йде!» То була вона! І всі інші, що обліпили підвіконня, теж заніміли, де й поділися звичні їхні жарти… Потім він побачив її біля кінотеатру – танцювала з однокурсником. Кинувся до них через увесь майданчик: «Ваню, ну як же це розуміть»? Ніби він кружляв не з ким іншим, а з його дружиною. Вона таки стала Мудрою. Його Людочка. Тоді вродливий суперник ображено пішов – гадав, дівчина наздоганятиме…
Але, знайомлячись, її руку взяв у свою Микола! Щоб більше не відпускати упродовж 53-х років. А той партнер по танцю, зустрівши Людмилу в Кременчуці, вже з трьома дітьми, благав: «Покинь Миколу, бери малечу і виходь за мене заміж…»
На землю не спускалася
Коли Людмила й Микола, такі обоє молоді (побралися вісімнадцятирічними) прямували вулицями Києва із трьома донечками, Нелею, Світланою і Валею, на них озиралися. «Я несконцентрований, – характеризує себе Микола Миколайович, – і пірнув би й злетів одночасно». А Людочка в польоті була постійно, на землю не спускалася. На сто голів від мене вища, до неї весь час треба було рости й рости…» Розхристаність його натури, напевне, ось у чому: хоч би за що брався, все у нього виходило найкраще. Змалку теслярував – млинки робив, граблі, клепав коси і сапи. Будував хату з мамою та бабусею. Плів рукавиці, шкарпетки, ятері, кошики, конопатив і смолив човни. Із загіпсованою ногою на лікарняному так розписав кімнату (на стінах, між його картинами, квіти у вазах, на стелі – голуби літали між хмаринками), що вся гуртожитська дітлашня товклася тут днями, теж щось і собі мазюкаючи з його донями на аркушах паперу. Працюючи на заводі (там і досі діють верстати, ним вигадані), освоїв автомобіль на курсах водіїв, вивчив літак в аероклубі. Це не враховуючи того, що червонодеревник найвищого розряду і художник. Незвичайної вроди тендітна Люда – небесне створіння: як з’являлася на дачі, до неї лащились усі собаки й коти, зліталися птахи й метелики, а джміль постійно кружляв навколо, доки вешталась у дворі, проводжаючи до дверей, квіти аж мінилися пелюстками, коли проводила над ними рукою… Зозуля тільки при ній кувала на вишні. Мала Людмила слух ідеальний, співала, грала на гітарі й інших струнних інструментах, на баяні й акордеоні. А яка була господиня: хто скуштував її пирога (Микола Миколайович подрібнював мак до пасти), не забував про нього й через двадцять років…
Хоч би в кого бували в гостях, їх завжди просили: «Потанцюйте удвох…» І милувалися осяйною парою. А танцювати не переставали – навіть коли Люда вагітною ходила, і разом з дітьми. На дачі дах надбудував і над майданчиком, посеред якого завжди стояв на столі потужний транзистор і лунала музика. Згадує, як одного разу щось робив, а Люда на кухні поралася. Раптом чує її голос: «Миколо, кидай все, бігом сюди, зараз буде бразильське танго». І вони закружляли…
Роздивіться богиню
На виставці в Українському домі було багато портретів дружини Миколи Мудрого, графічна серія «Тобі, єдиній» із віршами, їй присвяченими. Підійшов до художника один чоловік: «А я Микола Розумний». Другий, сивочолий, заплакав: недавно теж поховав кохану половинку. Третій, лікар, поскаржився: «А моя дружина чомусь весь час мене дратує…» «Полічіть спершу свої вади, – порадив. І запитав: З яким обличчям прокидаєтеся? Ви умієте усміхатись?» «Чого оцю виставку зробив, вірші написав? Незабутній Людочці. Але й щоб інші збагнули: розгляньте її, оту богиню, що поруч… Я за 53 роки на землю ніколи не спускався, щоразу летів додому на крилах». Це при тому, що обох, як і всіх людей, не обминали будні, тяжка праця і труднощі.
У художника Миколи Мудрого дуже цікаві жіночі портрети. Глибокі, психологічні. Ось вродлива казашка на тлі старовинного національного гобелена, з поглядом – ніби з глибини століть. «Тут все, що було і що буде», – сказала вона колись, як писав портрет в Алма-Аті, про символіку килимових узорів. Найдивніше, цю думку, майже дослівно, повторив, зупинившись недавно перед портретом «Мовою віків», онук Миколи Миколайовича.
Щемний триптих: «До Сибіру», «Під снігом», «Роздуми». Йшли етапом багато, поверталися одиниці. Слава Богу, вижила бабуся Марія після десяти літ сталінських концтаборів. Та, котра допомагала йому намалювати іконку.
Засніжені трипільські хатки – напівколом, із спільною криницею посеред майдану. З подихом Вічності.