«Персональні» ліки – це реальність
За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я 20-30 відсотків пацієнтів помирають від… ліків. Тобто через індивідуальну негативну реакцію на певні препарати, їхню побічну дію на організм, непередбачувану хімічну реакцію між речовинами або відсутність лікувального ефекту. Прокоментувати ситуацію ми запросили кандидата медичних наук Олександра ОБОДНИКОВА.
– Універсальних ліків, як відомо, взагалі не існує. Фармацевтична ж промисловість, а в свою чергу лікарі, пропонують препарати, які практично допомагають позбутися якогось захворювання лише певній кількості пацієнтів. Ось чому інструкції-анотації до препаратів зазвичай містять розділи «протипоказання» та «особливості застосування», де зокрема зазначається, з якими іншими ліками саме ці несумісні, якій категорії споживачів не слід їх приймати (наприклад, літнім людям, дітям, вагітним). Як правило, звертається увага на можливість індивідуальної реакції, і завжди є заклик «обов’язково порадитися з лікарем».
– Це в разі самолікування?
– Не тільки. Нерідко до прикрих наслідків призводить взаємодія кількох медикаментів. Найчастіше це трапляється, коли пацієнт за власним розсудом звертається до різних лікарів – відповідно до характеру і кількості захворювань, а кожен спеціаліст уже призначає «своє лікування» залежно від свого ж медичного профілю. Коли пацієнтові вистачає здорового глузду, то він зі своїм «букетом болячок» і виписаними для їх лікування рецептами, перш ніж піти до аптеки, завітає до свого дільничного терапевта, який і буде таким собі диспетчером-координатором лікувальних заходів. Ще краще, коли у людини є змога спілкуватися з власним сімейним лікарем. Тоді зростає ймовірність призначення правильного, скоригованого лікування, а нерідко й скасування деяких препаратів або принаймні зменшення їхньої кількості. Але, на жаль, і цього буває замало для ефективності подальшого лікування.
– Чому ж саме?
– Тому що наслідки медикаментозної терапії великою мірою залежать від особливостей організму пацієнта. Визначити ж відповідність препарату можна лише завдяки молекулярній діагностиці, тобто лабораторному дослідженню біологічного матеріалу хворого, хімічного складу призначених препаратів та їхньої сумісності. Це, зрештою, й передбачає персоніфікована медицина. Переваги ж очевидні. По-перше, з великою мірою достеменності уточнюється діагноз. По-друге, не марнується час на горезвісний принцип «цоку», за яким лікар фактично навмання призначає препарати, допоки не натрапить на ефективні – для лікування саме цього пацієнта. По-третє, зрозуміло, є суто економічна доцільність, адже хворому не доводиться витрачати гроші на придбання непотрібних препаратів. Передусім це стосується імуноактивних, ендокринних, протипухлинних і навіть антиалергійних. Адже останні, хоч як це парадоксально, самі можуть спричинити алергію.
– А що потрібно, аби персоніфікована медицина стала доступною?
– Передусім має відбутися умовна класифікація пацієнтів за генотипом. А водночас медичні заклади потрібно забезпечити доступом до лабораторій, де проводять дослідження на біосумісність. Іншими словами, в ідеалі, має бути так: ви одержуєте від лікаря направлення в лабораторію, як нині відвідуєте її для аналізу крові «на цукор» або для визначення рівня гемоглобіну, лейкоцитів тощо. А вже після цього, за результатами аналізів, зокрема «на медикаментозну реакцію» вам призначають адекватне, отже, якнайефективніше лікування.
– І який «біологічний матеріал» потрібно здати?
– Для такого аналізу зазвичай досить 5-10 мл крові, яку беруть із вени.