Найшвидша гра сучасності: фаворитів – семеро, можливий чемпіон – один

Сьогодні в Турині стартує хокейний олімпійський турнір. І хоча наша льодова дружина цього разу в основних змаганнях не представлена, інтерес до події в Україні також підвищений. Тим паче, що на туринських майданчиках очікуються й «зірки» НХЛ.

Шанс для прописних аутсайдерів

Передбачити можливий перебіг подій в хокейному турнірі дуже важко. Хіба що – в загальних рисах, та й то з припущеннями. Коло лідерів у світовому хокеї менше, ніж у футболі, проте й учасників змагань тут не так багато, як у народній грі. Варто наголосити на виняткових можливостях принаймні семи національних команд – Канади, Чехії, Фінляндії, Швеції, Словаччини, США та Росії. Враховуючи при цьому й особливі сюрпризи на кшталт перемоги білорусів над шведами в стиковій зустрічі Білої Олімпіади 2002 року. За традицією, дванадцять олімпійських збірних розподілено на дві попередніх групи, але цей турнірний етап світові лідери розцінюють, як останню підготовку до безпосередніх баталій за медалі. Не виключено, що певною поблажливістю фаворитів скористається хтось із завідомих аутсайдерів, але допустити, приміром, що латвійці чи казахстанці не пропустять до чвертьфіналу когось з грандів – американців, росіян або словаків, якщо вже мова про групу «В», вельми важко. Тим часом у групі «А», куди жереб відправив тільки трьох беззаперечних фаворитів, останню з чотирьох можливих перепусток до чвертьфіналу розіграють одразу троє – німці, швейцарці та господарі Зимових Ігор, і спрогнозувати підсумок цього суперництва так же непросто, як і назвати завчасно головного тріумфатора змагань. Багато, якщо й не все, залежатиме від складів команд, і з огляду на це позиції шведів, наприклад, або чехів, які зазнали істотних кадрових втрат через травми і процес зміни поколінь, можуть сприйматись як ослаблені. А росіян, які задекларували чи не найзбалансованіший кадровий варіант за всю історію виступів національною командою, – навпаки, як найбільш конкурентоспроможних. Але це все прогнози, а вони, як відомо, мають властивість справджуватися хіба що зрідка.

Конкуренція загострилася після переділу

Однак Росія, що стала правонаступницею могутньої збірної СРСР, і справді мріє про титул найсильнішого більше, ніж будь-хто інший. Бо за чотирнадцять років державної самостійності вона так і не спромоглася завоювати олімпійське хокейне «золото», обмежившись лише кількома комплектами медалей нижчого гатунку. Чому, пояснити і легко, і важко. Звісно, надзвичайно високою конкуренція стала після того, як у світі відбувся доленосний міждержавний переділ. Але малоймовірно, що російський хокей ослаб у зв’язку з розпадом Союзу. Зрештою, саме росіяни були гегемонами в цьому виді спорту за часів імперії, а втрату центрів підготовки резервів, які базувалися в Україні, Білорусі, Казахстані та в Прибалтиці, вони компенсували умілим і нахабним переманюванням під свій прапор найздібніших юнаків з колишніх провінцій (достатньо згадати вихованців українського хокею Твердовського, Житника та Жердєва). Зате поява самостійної словацької команди конкуренцію загострила неабияк. Як і підприємливість швейцарських скаутів, які асимілювали для своєї національної команди справжнісінький хокейний «інтернаціонал» – з вихідцями з Північної Америки та Східної Європи. Схожу стратегію обрали й італійці, котрі охоче натуралізують канадців. А от пострадянські держави, так би мовити, другого хокейного плану, поступово виборсавшись з тенет безгрошів’я та більш-менш освоївшись на міжнародній спортивній арені, звично покладаються на продуктивність своїх дитячо-юнацьких шкіл. І тепер одвічним олімпійським фаворитам протистоять не третьорозрядні збірні на кшталт угорської, нідерландської чи польської, котрим ті ж канадці чи шведи закидали зазвичай по надцять шайб, а добре вишколені команди з історичними традиціями. Хоча, звісно, й менш майстровиті, ніж словацька.

Канада проти неіснуючого СРСР

І вже взагалі легко пояснити, чому попередниця російської збірної – радянська льодова дружина – так легко і невимушено вигравала олімпійські медалі в 50-80-х роках минулого століття. Але спочатку згадаймо історію. Найпершими олімпійськими чемпіонами з хокею стали канадці. Причому, тоді, коли й Зимових Ігор ще не було: 1920 року заокеанські майстри ключки тріумфували на літній Олімпіаді в Антверпені. Втім, уже з наступного циклу головні спортивні змагання сучасності розділилися на два комплексних турніри – зимовий і літній, і до 1952 року включно канадці першістю не поступалися. За винятком одного випадку, щоправда: 1936 року «золото» дісталося Великій Британії, яка сформувала свою представницьку збірну більш як на половину з натуралізованих канадців. Але 1956 року на олімпійській авансцені з’явилася радянська збірна – і переграла всіх опонентів, у тому числі й канадців з рахунком 2:0. Сталося диво? Звичайно, ні. Радянські хокеїсти насправді були висококласними, гідними й виступів у славнозвісній НХЛ! Але протистояли їм, аж до кінця 80-х років, аматорські колективи. Звідси й та величезна перевага збірної СРСР, яка вилилась у вісім олімпійських титулів. Країна кленового листя мала на зламі двох історичних часів на два комплекти золотих відзнак менше. Проте в новітній історії канадці наздогнали команду неіснуючої супердержави, і тепер чільна група історичних лідерів має такий вигляд: Канада і СРСР/Об’єднана команда СНД – по вісім тріумфів, США – три, Велика Британія та Швеція – по одному. А найтитулованішими хокеїстами-олімпійцями вважаються виключно росіяни: уславлений голкіпер Владислав Третяк здобув три золотих і одну срібну медалі, Віталій Давидов, Віктор Кузькін, Олександр Рагулін, Анатолій Фірсов і Андрій Хомутов – по три чемпіонських регалії. Канада зразка 2006 року володіє цілком реальними шансами вирватися в історичні гегемони. Натомість індивідуальний реєстр особливих змін так і не зазнає – за будь-якого підсумку турніру в Турині.