«П’ятизірковий готель» для бомжів
Ще зовсім недавно директор Київського будинку соціального піклування, тобто притулку для бездомних, Микола Піковий їздив у Європу, щоб набратися досвіду, а тепер до нього самого їдуть навчатися – як і з Старого світу, так і з Азії.
Справжнє випробування заклад витримав, коли тріщали морози. Навіть Піковий, удосвідчений багаторічною роботою в соцзахисті, не міг передбачити, що його «юдоль милосердя» матиме таку популярність серед бездомних. Ще за тепла, почувши, що на Відрадному відкрився «п’ятизірковий готель» для бомжів, ті приходили, поодинці й гуртом, але, помившись, повечерявши і переночувавши, поверталися назад до своєї бурлацької вольниці, зневажливо відмахуючись від працівників притулку, які пропонували попрацювати на благоустрої території.
Своїх потенційних підопічних Микола Піковий виглядав недовго. З настанням холодів вони ринулися на Відрадний. Екстрене неофіційне відкриття закладу відбулося на самісінький Новий рік. Урочистого перерізання стрічки, промов і шампанського не було. Натомість відмивали, відпарювали, переодягали, годували і вкладали спати...
Найсумніше враження справляли жінки з дітьми. Деякі з них, як от Ірина Т. та її «мауглі» прийшли просто з лісів, де вони жили до заморозків у курені із соснових гілок, а деякі, як Ліда Н. – із вокзалу. Безпритульних жінок із дітьми, які бурлакують у пошуках щастя Україною, виявилося більше, ніж думали.
Голод – не тітка, а мороз – не дядько...
Найболючіша проблема для притулку – харчування. За нинішніх цін одноразове харчування для бездомного – це зо дві ложки макаронів із підливою, шматок хліба і склянка солодкого чаю, якраз на 2 гривні. Бо й справді, нема чого привчати до нахлібництва. Тим паче, що заробити в Києві на шматок хліба можна, та ще й з допомогою і рекомендаціями того ж будинку соціального піклування. Інша річ, коли екстремальні ситуації чи стихійні лиха, коли слід відступати від певних правил.
Нинішні морози – стихійне лихо для всіх громадян України, надто для бездомних. Замерзлих і скалічілих від морозів людей у столиці було б набагато більше, якби не будинок соціального піклування на Відрадному. Та все ж Миколі Піковому так і не вдалося отримати дозволу на поповнення раціону нещасних продуктами з гуманітарки, усі терміни якої минають на запечатаному складі поряд із їдальнею, де нещасні хлебчуть свій «кип’яточок».
Голод – не тітка, як і мороз – не дядько рідний. Отож і виходить, що мороз жене бідного бомжа в притулок, а голод – з притулку. Тому вдень тут людей мало. Всі – в пошуках їжі.
Супермаркети, або ж салатниці
На запитання, де ж вони ту їжу шукають, Ірина, та сама, що до Нового року жила з двома маленькими хлопчиками у барлозі в лісі під Києвом, охоче ділиться досвідом.
– Як де? У супермаркетах!
Жінки, які живуть разом із нею в кімнаті, знічено відвертають від мене погляди. Адже супермаркетами або ще салатницями, називають бездомні сміттєві контейнери біля гастрономів, ресторанів та інших місць, де зазвичай викидають перетримані продукти. Але бомжі, які мають дітей, або себе поважають, беруть тільки упаковані харчі. Сама була свідком, як одна із жінок, повернувшись із «полювання», принесла пакети з варениками і картоплею-фрі, сказавши мені, що це їй дала дочка, яка працює на базарі. Але від тих пакетів несло таким специфічним смородом, що не важко було здогадатися, з якого вони «супермаркету».
Гірко було бачити, як ці нещасні мами, довкола яких бігали відігріті в теплі діти, збилися біля батареї, не знаючи, що робити із сирими напівфабрикатами. Написи на пакетах радили варити їх у каструлі й смажити у фритюрниці. На жаль, посуд на кухні розрахований на велику кількість людей та й самим мешканцям готувати їжу в будинку соціального піклування забороняє санепідемстанція.
Проблему з харчуванням слід розв’язувати негайно, доки голодні мешканці не перетворили свій продезинфікований притулок на загиджену харчами «шуршу», або не спалили, розводячи таємно у кімнатах багаття для приготування їжі.
...Під вечір мешканці притулку поверталися із «заробітків» – з напханими бозна-чим торбами... Чемно товпилися в санпропускнику. А в цей час у своєму кабінеті Микола Піковий пив корвалол, ламаючи голову, де усіх розмістити, адже будинок соціальної опіки розрахований лише на 166 місць. А це, як виявилося,
Крапля в морі людського горя
Справді, не завадило б ще кілька таких притулків... Але навряд чи це розв’яже проблему людської бездомності.
…Розповідь 52-річної Віри з-під Києва просто неправдоподібно трагічна. Скільки довелося витерпіти нещасній жінці: в хаті, підпаленій конкурентами по бізнесу, згоріли зять і внук, дочка з горя замерзла на їхній могилі, власну хату довелося продати, щоб віддати борги за похорон... Біда зістарила жінку, але заради старшого внучка, який лишився чудом живий, вона готова поїхати у будь-яке глухе село, осісти в порожній хаті й жити. Вірину ідею підтримує і решта жінок. Усі вони із села, втомилися блукати без роботи Києвом, і готові створити жіночий колгосп і жити в селі, якби тільки добрі люди й держава їх підтримали попервах, дали якісь підйомні, посприяли в оформленні документів.
30-річна Світлана з Чернігівщини, в якої четверо дітей і всі в інтернаті, теж не проти поїхати в село, тільки не в рідне, бо там мама з черговим чоловіком п’є-гуляє.
Інша Світлана, з Херсонщини, яку разом з 4-річною Ілонкою теж вигнала з хати рідна ненька-гультіпака, приїхала до столиці шукати на маму управи, і готова тут бомжувати до переможного завершення своїх намірів.
Люда, медсестра, схоже, не розділяє мрію подруг по нещастю – про сільську комуну: сита селом по горло. Набідувалася в тридцятикілометровій чорнобильській зоні разом із чоловіком, колишнім льотчиком-випробовувачем – без роботи, без перспективи. Приїхала до Києва з надією влаштуватися доглядачкою хворої чи старої людини. Пішла б працювати за фахом, але 300 грн. зарплати не вистачить ні на хліб, ні на дах над головою. Почули про притулок – прийшли. Щасливі, що хоч не на вулиці.
Люда із задоволенням зосталася б працювати медсестрою чи фельдшером у притулку, і місце є, але... ще штатний розпис не затверджено. Її чоловік знічено мовчить, вражений несподіваним віражем долі. Він теж, каже Люда, міг би працювати інженером із техніки безпеки...
Микола Піковий штат із «потерпілих прибульців» комплектує на свій розсуд. Він знає, що робота в притулку не з легких, як і контингент. Не кожен згодиться... А серед тих, кого доля приводить до нього, чимало порядних людей. Микола Леонтійович їх впізнає по тому болю, смутку і сподіванню, що таяться в їхніх очах.
Людей видно... От Тетяна Г., корінна киянка, колишній інженер-оптик і підприємець. Втратила разом із квартирою і щастя жіноче. Чоловік виявився покидьком, виписав з помешкання і її, і сина. Де лише не бідувала. І от сюди прибилася. Тепер секретарем у Пікового працює.
Бухгалтера Валю М. життя теж викинуло за борт, але вона не хоче про те говорити, зате охоче розповідає про вдячність Богу за те, що є цей будинок і є людина безмежної доброти – Микола Піковий, який не лише дав їм із дорослим сином дах над головою, а й на роботу взяв: її – завгоспом, сина – в охорону.
Не проти заробляти чесний хліб і Віктор Іванович, колись петербурзький інтелігент, а нині київський бомж, який гідно несе свій хрест вигнанця, – спочатку дружинами, потім – рідними дітьми, а тепер ще й матінкою. Отакі вони, живі! З мертвими легше, переконався, поселившись на цвинтарі, оскільки бридує, як істинний інтелігент, спати в загидженій котами і пацюками «шурші»... Він теж би подався десь у село на тихі води та на чисті роси, але хто його там чекає? От якби прийняли такий закон – поселяти бездомних, звичайно, за їхньою згодою, в опустілих селах... Багато з присутніх тут поїхали б.
Замість післямови
На місці Пікового я б організовувала екскурсії у такі притулки, аби люди пам’ятали мудре народне прислів’я, що від суми, а часом і тюрми, ніхто не убезпечений.
Але – при чому тут діти? Чому деякі з них із народження приречені на упослідження? Під крилом у Пікового живуть жінки з трьома і більше дітьми, які не мають куди повернутися, крім лісів, вокзалів і каналізації. У притулку вони мають право перебувати тільки 4 місяці. За цей час їм працівники будинку соціального піклування повинні і документи оформити, і роботу знайти, і школу – дітям, в яку їх зараз не беруть через відсутність у мам будь-яких документів. Адже бездомною людину робить не тільки втрата житла, а й документів...
«Суспільство повинно дати цим людям шанс повернутися до нормального життя. Вони цього варті», – думала я, слухаючи і жаліючи кожного з них.
Побачивши мене, вбиту їхнім же горем, жінки дружно стали заспокоювати мене: «Яка ж у вас важка робота – отаке вислуховувати!.. Та не беріть так близько до серця, усе буде добре!»
Дивовижні люди... Їхній оптимізм – та державі у вуха!