Смерть у «чорному тюльпані»
Ось уже двадцять років поспіль у лютому салютують герою, який колись мешкав у моєму будинку. Нині на стіні його під’їзду висить меморіальна дошка. А ще його прізвище викарбувано на пам’ятнику воїнам-інтернаціоналістам у нашому селищі Буча Київської області.
Дмитро Григоров ріс звичайним хлопцем, його батьків деколи могли й до школи викликати. Зі своїм рідним братом Сашком вони були нерозлийвода: разом ходили до школи, а після занять – на плавання. Найулюбленішим уроком Дмитра була фізкультура. Ще у юнацькі роки захоплювався зброєю. Сашко на рік був старшим за Дмитра, тому він першим обрав шлях військового, вступивши до Суворовського училища. Дмитро ж після школи продовжив навчання у Васильківському авіаційно-технічному училищі.
По закінченні училища, 1984 року, Дмитро одружився. Молодого офіцера направили служити до Кіровобадського авіаполку. Через рік у родині Григорових народилася донечка Настуся.
У серпні 1986-го, тільки-но Григоровим надали окрему квартиру, надійшов наказ відправити до Кабула два військово-транспортних літаки Ан-12 (так звані «чорні тюльпани»). До екіпажу одного з них старшим бортмеханіком призначили Дмитра Григорова. До Кабула перевозили людей, боєприпаси, продукти, воду, а назад, у СРСР, – цинкові домовини. Зазвичай «чорні тюльпани» душмани не збивали.
29 листопада 1986 року їхній літак робив рейс із Кабула до Джалалабада. Окрім семи членів екіпажу, на борту було 27 пасажирів, а також вісім тонн боєприпасів. Щойно літак набрав потрібну висоту (5 тисяч метрів), як його наздогнала ворожа ракета... Наші війська змогли потрапити на місце трагедії тільки через кілька днів, оскільки за ділянку, куди впав Ан-12, протягом трьох діб йшли бої.
Дмитра Григорова посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки, грамотою Президії Верховної Ради СРСР, а також медаллю уряду Афганістану.
Пам’ятаю той день, коли ховали Дмитра. Прийшло дуже багато людей: рідні, сусіди, однокласники, друзі. Були й ті, хто його зовсім не знали, але прийшли провести в останню путь героя тієї страшної, незрозумілої війни, відгомін якої долинув до нашого селища.
Світлана ОСТАПА