Як українцеві стати своїм серед німців
Ця історія ніби звичайна. Та не зовсім. Він упав їй в око, бо сподобалося, як добре в нього виходило все, за що брався на будівництві. А вона йому в серце запала, бо дуже гарною була. Він – українець. Вона – німкеня. Та річ не лише в цім. А в тім, як наш співвітчизник зумів зреалізувати себе там, де на нього ніхто не чекав. І головне: ця історія триває!
«А ви в Умані були?»
Кажуть, у перехідний період бажано працювати в дорогій країні, а жити вдома. Віктору Тимченку, головному редакторові англомовної газети «Kyiv Weekly» («Київський тижневик»), досі доводиться жити «на дві хати». Чому? Довідаймося.
Вони познайомилися 1973-го у Вишневому під Києвом на будівництві молокозаводу. Пригадуєте студентські інтернаціональні будзагони? Такий будзагін із Німеччини, з Лейпцига, прибув туди. А в київському був Віктор Тимченко.
Родом він із райцентру Барвінкове на Харківщині. Із золотою медаллю закінчив школу і спершу вступив до Харківського авіаційного інституту. Провчився рік, але пішов звідти. Викладав у сільській школі, за 35 км від райцентру, фізику і математику. Навіть у цьому факті – щось неординарне, погодьтеся.
Потім вступив на факультет журналістики столичного університету.
У Вишневому ж познайомився з Інес, філологом. Того літа вона приїхала в Україну разом зі своїм хлопцем. Але... закохалася в українця Віктора. Зав’язався роман, хоча закохані мусили розлучитися – аж на два роки. Потім знову – будзагін, праця і кохання. Розповідає Віктор Тимченко:
– Я запропонував Інес одружитися. Запросила приїхати до неї. Пішов до ОВІР одержати дозвіл відвідати Німеччину. Начальник питає: «А чого ви туди хочете?» Не став йому говорити про кохання. Мовляв, пам’ятки архітектури, нові враження... А він: «А в Умані були? Спершу туди поїдьте!» Відтоді ми з дружиною кілька разів їздили до Умані.
Одружилися 1975-го, я залишився тут: продовжував навчання. Інес закінчила університет у Лейпцигу, потім аспірантуру. В Києві нам ніде було жити. 1977-го народився у Німеччині син, туди кликала дружина. Та що там робити журналістові без знання мови? Так 6 років жили нарізно.
1981-го Інес із дитиною приїхала в Україну, жила тут 9 років, викладала німецьку на романо-германському в столичному університеті. Я працював у Києві в газетах «Молодь України», «Київська правда». А коли заробив за видану книжку купу грошей (сума дорівнювала моїм трьом річним зарплатам), то пішов на спокійнішу працю до часопису. Хотів зосередитися на іншому: писати книжки. І в 33 роки з’явилися мої «Мемуари молодої людини» – такий був підзаголовок. А ще – кілька п’єс, одну з яких поставив відомий режисер Марк Нестантінер, за іншу брався Сергій Данченко.
Після падіння муру
Далі сюжетна лінія перетнула державний кордон. 1990 року родина Тимченків поїхала до Німеччини, у Лейпциг. У мене відразу ж запитання: чи було відомо, де пан Віктор працюватиме?
– Була домовленість із кафедрою україністики в університеті, та в останній момент не склалось. Я пішов у німецькомовну газету.
– Німецьку вивчили в Києві?
– У тім-то річ, що ні. І взяли мене у перше на ті часи непартійне видання – це було відразу після «оксамитової революції» і об’єднання двох Німеччин – «Лейпцизьку іншу газету». За допомогою дружини робив непогані, як визнавали колеги, матеріали з економічних проблем. Мав іншу систему координат, ніж у німців. «Секрети» моєї роботи полягали в тому, що готував запитання, які дружина перекладала. Інтерв’юери відповідали на диктофон, я розшифровував знову-таки із її допомогою. Ніхто не знав, як готую матеріали: в редакції одержували готовий продукт.
Так і хочеться вигукнути: дивовижно! Працювати успішно за фахом у цілком новому середовищі! В Україні загал перебудовується у нових обставинах уже понад 15 років. Тоді ж як Віктор Тимченко ще 15 років тому так блискавично переорієнтувався на марші?
Колеги-німці були здивовані його неординарним поглядом на речі. Ось приклад.
У Німеччині є специфічні магазини «Третій світ», де продукти продаються вдвічі дорожче, ніж у звичайних. Німці вважають: обов’язково треба комусь допомагати. Ця «накрутка» вмотивовувалася так: вартість подвоєно, бо при закупці продукції (кава, банани тощо) місцевому виробнику платять удвічі більше. Оскільки пан Віктор має математичні нахили, то з калькулятором у руках довів: робітникові на плантації перепадає лише два відсотки від удвічі дорожчої вартості товарів. Усе інше – в кишеню «спритним хлопцям». Стаття про це спричинила скандал. Неймовірно, як німці, котрі все рахують, не зрозуміли простих речей!
Праця в газеті була плодотворна й цікава. Та видання не мало фінансової підтримки й закрилося. Пан Віктор залишився без роботи. І став писати книжки. Німецькою мовою. Оскільки події в СРСР, а потім розпад радянської імперії цікавили німецьких читачів, Віктор Тимченко писав про Росію. І в престижних видавництвах Німеччини вийшли друком книжки про Жириновського, «Росія після Єльцина», згодом – «Путін і нова Росія». Це політологічні дослідження, які розкривали механізми «обустройства» кримінальної наддержави. Книжки викликали резонанс, автора запрошували читати лекції, зокрема у поліцейській академії на Заході Німеччини.
Зрозуміло, наскільки точно треба було знати потреби німецького книжкового ринку, віднайти і дослідити матеріал, зацікавити аудиторію.
– Нічого неймовірного тут не бачу. Просто прагматично підійшов до ситуації. Знав, що мав інтегруватися в німецьке суспільство, щоб не залишитися «за бортом».
Я ж знаю про багатьох колишніх наших співгромадян – лікарів, інженерів, – які десятиліттями працюють у тій самій Німеччині попихачами, підмітайлами. Щастить хіба що програмістам.
Мій співрозмовник продовжує:
– Із 2000 року – я в українській редакції радіостанції «Німецька хвиля». Життя знову «на дві хати»: сім’я у Лейпцигу, а робота спершу в Кельні, потім у Бонні. Та за 5 років набридло шотижня мотатися по 600 кілометрів у один бік: у травні 2005-го кинув цю роботу. А торік, коли був в Україні, представники холдингу «Evolution Media Ltd» запропонували посаду головного редактора «Kyiv Weekly». Це видання, яке поширюється в Україні і в шести країнах Європи. Наша аудиторія – міністерства, НАТО, структури ЄС, а також іноземні підприємці, що працюють тут. Намагаємося робити чесну, об’єктивну газету. Ми не залежні від жодної партії.
«Роблю те, що мені цікаво»
Звісно, кортить довідатися подробиці родинного життя. Пан Віктор має трьох дітей: 28-річний Фелікс працює на «Сіменсі» у Мюнхені, 23-річний Юлій навчається в одному із університетів Дрездена, 15-річна Марія – десятикласниця. Родина дуже любить бувати в Україні, особливо Марія. Тут вона зустріла своє перше кохання, має багато друзів. Усіх у родині приваблює те, що коло знайомих в Україні – інтелігентні прості люди.
– А як дружина витримує розлуку?
– Інес ставиться до ситуації жіночо-філософськи. Каже: «Я знаю, що не зможу тебе зупинити. Буду категоричною – це зашкодить сім’ї. Тому краще, коли я тебе підтримаю, і ти задоволений поїдеш і з радістю повернешся до Лейпцига». Я просто поміняв місце проживання. І роблю те, що мені зараз цікаво.
– Цікаво, яка різниця у способі життя українців і німців особливо впадає у вічі.
– Маємо стереотип: мовляв, німці не вміють пригощати, скупі. Це не так. Просто у них існують непорушні правила. Якщо гостей запрошують на каву, то приходять о пів на п’яту вечора, їм подають каву з тістечками. Вважається: людина, котра прийшла на каву, не залишається на вечерю. Такі гості мають вчасно піти. А запрошені на вечерю приходять на відповідну годину. Кожен знає ці правила. І вдень ніхто не поставить на стіл горілку та закуску. Не витлумачуймо все на свій копил. Але коли в Україну приїздить моя дружина, то приймає гостей за нашими правилами.
– Як би ви порівняли темпи розвитку України та Східної Німеччини?
– Почну з того, що капітали, вкладені Західною Німеччиною в Східну для вирівнювання стану економіки, – не інвестиції, а трансфер. Кошти віддали – і забули. Таких грошей в Україні немає. І завдяки відсутності їх підприємницький потенціал інтенсивніше розвивається. Уже зараз помітно: темпи розвитку підприємництва в Україні вищі, ніж у Східній Німеччині. Звісно, у нас труднощів чимало. Країна на переломі. У суспільстві дуже болісно утворюються нові конфігурації. Варто нагадати: при зміні владних еліт розкрадали і Росію, і Східну Німеччину, і Польщу.
Життя в Україні інтенсифікується. Більшість населення зрозуміла: маєш сам подбати про себе. Це кардинальні зміни в ментальності. З’явилася динамічність. Народ збагнув: немає наперед визначеної остаточності. Ми стали вільніші у виборі свого життєвого шляху. Це – очевидний позитив.
– А як, за вашими спостереженнями, пересічний німець ставиться до України?
– Це ставлення як до цікавої багатої країни, де є розумні люди, але вони не європейці.
– Хоча ви ніколи не втрачали зв’язку з Україною, які зміни найбільше помітні на вулицях Києва?
– Так, я був свідком кількаразової перебудови Хрещатика, від самого початку спостерігав будівельний бум у Києві. Вражає те, що нині водії зупиняються на «зебрі», якщо хтось переходить.
– Однак треба роззиратися, чи не зіб’ють.
– А колись на «зебрі» авто навіть не гальмувало! Очевидний прогрес!
Шкода мені, що весь матеріал не поміститься на сторінці «ВК». Віктор Тимченко – цікавий співрозмовник, відкритий і скромний. Справді, далеко не кожен із українських політологів міг би похвалитися, що його ім’я відоме німецьким колегам. І не кожен із найуспішніших наших журналістів міг би так швидко інтегруватися в німецькомовне середовище. Воно ж, як і будь-яке суспільство, консервативне, попри демократичні настанови. Мене вразила життєва непосидючість співрозмовника, відкритість до переломних змін у житті. А також його послідовність у самореалізації. Нині Віктор Тимченко пише нову книгу. Вона – про Україну.
... А крім того, він уміє варити такий борщ, який надзвичайно смакує усій родині. Вірю на слово, бо не куштувала.