Меморіал Олега Макарова з фіналом по-сімейному
Одинадцятий турнір пам’яті видатного футболіста, тренера і функціонера народної гри став історією. Нащадкам залишилися цифри та факти, а також перекази очевидців. А от сучасники ще довго згадуватимуть яскраві перипетії дійства, що не відпускало зацікавлену глядацьку аудиторію впродовж десяти днів особливо морозного січня 2006 року.
Рекордсмени з вулиці Грушевського
Цьогорічний турнір став одинадцятим за ліком і другим, що мав міжнародний статус. Але, як і всі попередні, виявився бездоганним організаційно: Київська обласна федерація футболу, очолювана заслуженим працівником фізичної культури і спорту України Олександром Тютюном, улюбленому дітищу приділила максимум уваги. Навіть люті морози майже не позначилися на перебігу турнірних подій. По-перше, переважну більшість матчів поталанило «заховати» під дах. А по-друге, організатори дозволили в окремих поєдинках застосувати спрощену часову формулу. Наприклад, ігри тривали чотири тайми по п’ятнадцять хвилин. Однак своє найважливіше призначення – створити командам умови для перегляду потенційних новачків у змагальній обстановці – Меморіал Олега Макарова виконав сповна. Не обійшлося й без особливих досягнень, окремі з яких близькі до статусу рекордних. Бодай оце: вперше в історії фіналістами стали представники одного клубу – динамівського. Зрештою, для другої клубної команди столичного гранда цьогорічна перемога взагалі виявилася третьою. Цей показник є рекордним в одинадцятирічній історії турніру. Більше того, «блакитно-білі» нарешті переважили й валове досягнення земляків з «Оболоні»: заводський клуб, виступаючи двома командами, тріумфував у трьох зимових сезонах, а динамівський, враховуючи минулорічну перемогу своєї третьої дружини, – аж у чотирьох.
Наші повпреди в збірній
Але фінал одинадцятого турніру пам’яті Макарова винятково вдалим не став: першолігове «Динамо-2» без особливих зусиль розгромило друголігових одноклубників. І зовсім не тому, що підопічні Юрія Єськіна значно поступаються «старшим братам» за талантом або вишколом. Навпаки, саме цього протистояння завсідники манежу чекали з особливим інтересом: у третій динамівській команді зростає насправді обдарована юнь. Однак гору взяли державні перспективи: «блакитно-білі», відрядивши до Росії, на міжнародний Меморіал Валентина Гранаткіна, своїх найздібніших виконавців, істотно «розбавили» ігровий ансамбль «другими номерами». А після відїзду до Санкт-Петербурга, наприклад, Ігора Рудюка, хлопця з очевидними стрілецькими задатками, втратили і «Динамо-3», і турнір у цілому. Хоча Єськін із «футбольним дитсадком» рук не опустили і стали співтворцями виняткового видовища в напівфіналі, змагаючись з технічними грузинськими футболістами. Мало того, що спортсмени з «Гагри» просто досвідченіші за малообстріляну динамівську юнь, якій ще в другій національній лізі потрібно закріпитися й довести безпосередньо в профі-змаганнях свою профі-придатність. Але й школа: грузини вправляються з м’ячем на штучному килимі манежу так, як істинні джигіти – з норовливим конем!.. І все-таки українці, виявивши характер і волю до перемоги, буквально вирвали загальний успіх у гостей. До того ж обидва переможні м’ячі забили захисники.
Уроки для дебютанта
Доля головного призу вирішилася в штрафному майданчику. Ні, до пенальті не дійшло, як і до інших дисциплінарних санкцій. Зате всі м’ячі було забито з безпосередньої близькості від воріт. П’ять з них пропустили нижчі за рангом, а це означає, що в обороні друголігова команда зіграла, м’яко кажучи, не найкраще. Більшу вину має взяти на себе молодий голкіпер «Динамо-3». Для Дениса Бойка, який вимушено замінив основного стража останнього рубежа, матч склався не так, як того бажали і він, і команда в цілому. М’яч метався в площі воріт, а хлопець, наче зачарований, не міг ступити й кроку вперед. Буває. Тим і корисний Меморіал Олега Макарова, що він дає право на помилку і час для ретельного фахового аналізу. Динамівцеві зимовий урок стане в нагоді неодмінно, тим паче – хлопець і справді не без таланту… Коли під завісу першого тайму Сашко Степанишин, випередивши досвідченого Юрія Дмитруліна, скоротив різницю в рахунку до мінімуму, пожвавішала навіть VIP-лава. «Правильно, Професоре, – гукнув Ігор Суркіс до наставника друголігового «Динамо», – «чіпляйтеся» за інтригу!». Шкода, проте «зачепитися» за інтригу насправді міцно підопічним Єськіна так і не поталанило: молоді легіонери Ігор Петкович і Едгарас Чеснаускис «поховали» її, тобто інтригу, остаточно ще в середині другого тайму. Проте й останні хвилини зустрічі динамівська молодь, цього дня – без досвідчених Леко, Пеєва та Саблича, граючи в своє задоволення, гідно тримала високу марку прославленого клубу.
Список лауреатів з грузинським відтінком
Яскравим виявилося й закриття турніру: дружина великого воротаря – Людмила Валентинівна Михайловська та їхня донька Настя, а також президент Національної Федерації футболу України Григорій Суркіс, обласні футбольні лідери та заслужені ветерани народної гри – Петро Безносенко, Олег Лоєвський, Михайло Коман і Олександр Щанов відзначили фіналістів дипломами, вимпелами, медалями та кубками. Цінні призи дісталися й тим, хто найбільше сподобався фахівцям і зацікавленій глядацькій аудиторії. Леонід Мусин, страж останнього рубежа «Динамо-2», отримав кубок як найкращий голкіпер фінального матчу. А грузинові Олександру Абрамішвілі з «Гагри», якого визнали найкращим воротарем усього турніру, традиційну сімейну відзнаку вручила Настя Макарова. Відтак у переліку лауреатів Меморіалу Макарова з’явився й перший іноземець. Бо до того ні клуби, ні окремі футболісти з чужини, що були задіяні в традиційних зимових перегонах у столичному регіоні, нагород у головних турнірних номінаціях не мали. Хоча саме в Києві здобув найперше міжнародне визнання відомий нині молдовський гравець Даду, який вважається одним з найкращих у російській прем’єр-лізі. Тираспольський «Шериф», нагадаю, виступав на турнірі пам’яті Макарова в січні 2001 року.