3 лютого 2006 року, п'ятниця №20 (17678) останнiй номер RSS
Головна КИЇВ ГРОМАДА КРИМІНАЛ СЛОВО ГІСТЬ "ЯСК" СПОРТ

 СЛОВО
03.02.2006

Оповідки про втрачений рай


Вона відразу зайняла свою, тільки їй належну нішу в нашій сучасній прозі. Втім, я завжди вважала: простору в літературі вистачить для всіх.

Щойно з’явилася друком книжка оповідок Раїси Талалай «Триколірна Дуся» (Київ, видавництво «Щек і Хорив»). Це перша  книжка письменниці, до того були публікації у часописах «Сучасність», «Березіль», «Дзвін» тощо, у газеті «Літературна Україна».  Колись Раїса Талалай починала із поезії. Та, як зізнавалася в інтерв’ю саме «Вечірньому Києву», перестала писати: і через родинні клопоти і, зокрема, через те, що їй закидали, нібито вірші за неї  пише  її чоловік, відомий поет Леонід Талалай...

Я вітаю повернення Раїси Талалай до письмового столу. Інакше можна було б говорити про її гріх нереалізованості, як це, на жаль, дуже часто буває з жінками, котрі виправдовують своє мовчання сімейними клопотами. Втім, вважаю, справжній талант не дасть замовкнути.

Яку ж власну нішу знайшла Раїса Талалай?

Найпростіше  констатувати: її «козирна» тема – «олюднені» тварини, про яких вона пише справді надзвичайно тонко, природно й переконливо. Письменниця влучно  змальовує їхні характери – і це кількома деталями та репліками. Герої її оповідок – найчастіше скривджені тварини, які зазнали біди від одних людей, а волею випадку порятовані іншими, з якими й налаштовують особливий, сказати б, душевний зв’язок. Усі ці Муркотухи, Каштанки, Фроськи, Дусі та інші  – живі істоти, здатні волею письменниці  викликати якнайприродніше співчуття й розуміння. А кицька Аліса навіть  заслужила на окрему частину книжки. Їхня «собача» й «котяча» доля  так часто  схожа на долю... людей,  яких  «нейтрально» називають маргіналами, а найчастіше  «припечатують» словами  «невдаха», «невдатний», «нещастя», «бомж».

Але Раїса Талалай своїм завданням поклала не просто розчулити читача, викликати його співчуття, а нагадати йому про людське покликання – захистити слабшого. Втім, так і складається, що слабкого захищає саме слабкий: і в цьому є своя логіка.

Гуманістична аура творчості Раїси Талалай  очевидна, і водночас її герої аж ніяк не стають «рупором ідеї». І в цьому художницька переконливість авторки. Бо письменниця водночас і серйозна, драматична, сентиментальна – й дотепна та  іронічна. А до того ж – надзвичайно природна в своїх інтонаціях і лаконічна на письмі. Її тварини так невимушено й закономірно... розмовляють людською мовою, що в цьому жодної миті не сумніваєшся.

У центрі оповідок Раїси Талалай –  також жінки, їхній світ. Тут теж надзвичайно точно й лаконічно виписані характери – Христини, Лариси (найчастіше, власне, її очима й серцем «прочитуємо» сюжети життя у кількох новелах), Клавдії Михайлівни, Катерини та інших. І це переважно жінки міські або ті, що з села опинилися в місті. Що спільного мають вони, такі різні за фахом, характерами і долею? Спільне – їхня природність, органічність. Вона протиставлена грубій фактурі життя з його відчуженням, навальною комерціалізацією. Однак, Раїса Талалай ніде не виявляє себе як моралізатор і суддя. Хіба що в новелі «Подорож на весілля» письменниця загострила мотив візуально-ментального зв’язку поміж утраченою національною самототожністю, людяністю та засміченням довкілля, що реально постає як відчуження людини від своєї суті, свого високого призначення. Втім, напевне,  це загострення тут художньо виправдане: і в реальному житті воно вже настільки очевидне, що стало нестерпним.

Вмотивовано проводить письменниця і думку про те, що черствість, байдужість до ближнього, чванькуватість і здирство є гріхом, що окошується на ближніх («Перезмінка», «Comanche»). Це оповідки-застереження, оповідки-нагадування – знову-таки, без моралізаторства.

Мені імпонує, що, попри драматичні долі жінок, змальованих у новелах, Раїса Талалай не педалює на тому, що вони – жертви. В українській літературі всіх часів цьому присвячено надто багато текстів. Її героїні намагаються вирватися з розпуки, розчарування, злиднів – і дуже важливо, що письменниця акцентує увагу саме на цьому. Часто жінок-героїнь Раїси Талалай рятує самоіронія, погляд на ситуацію збоку і віра.

Кілька слів про мову оповідок. Вона природна й  точна, з гнучкими інтонаціями, з приказками  й сталими словосполученням до місця. Щодо деталей, то вони вибудувані  на спостережливості й поетичній синкретичності світосприйняття. «Двірник голосно шурхав пласкою дерев’яною лопатою по тротуару, і від цього, здавалося їй (Зої. – Л. Т.), то тут, то там засвічувалися вікна». Або в оповідці про кішку Алісу: «Життя на дачі яскраве, запашне, несподіване. Коли щастя не поміщається в муркотінні, кицька кидається на пісок голічерева і перекидається з боку на бік разів із надцять, а тоді як схопиться,  як рвоне по стежці, та з розгону – на вишню, із вишні – на дах, та на самісінький гребінь!» Відчуваєте, як динамічно й фактурно?

До слова, авторка дуже переконливо знає і передає «психологію» тварин, їхні  звички й  особливості поведінки.

Завершують книжку спогади про Миколу Вінграновського «З першого погляду і назавжди». Душевно, тонко й точно, з відповідними акцентами й так само природною інтонацією. Природність, гармонійність – одна з основних ознак внутрішнього стилю Раїси Талалай, яку вітаю з чудовим дебютом і гарно оформленою книжкою.

Людмила  ТАРАН

P.S.

Справедливості ради варто зазначити, що рецензована книжка вийшла спонсорським коштом завдяки  Народному депутату  Олександрові  Морозу. Як мовиться, низький уклін. Але давно пора українському політикуму свої спорадичні, переважно передвиборні,  зусилля із латання дірок у культурному просторі оформити у постійно діючі програми, приміром, книговидавничі.




03.02.2006   «Критика» – як дитя свободи.




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.