Аби кохана не дісталася нікому…
– Майже 40 років у нашому селі не було жодного вбивства, – каже Олександр Т. – Моторошні історії про душогубів та ґвалтівників, що час від часу відбувалися в сусідніх районах, обговорювали майже пошепки, боючись накликати біду. Але настав час, коли вона усе ж таки завітала сюди, аби погратися людськими долями та вселити жах у душі людей.
Історію, що сталася восени, пам’ятають усі місцеві жителі. Для невеличкого селища Ставищенського району, де навіть звичайнісінька бійка між кількома пияками вже неабияка сенсація, цей інцидент мав характер надзвичайної події. У будинок Меменюків увірвався грабіжник – 17-річний сусідський хлопчина. На той час у хаті була 15-річна Галина. Вона одразу пізнала злодія, почала кликати на допомогу. Однак той не злякався. Опісля жертва розповідала, що в очах В’ячеслава помітила якийсь дивний блиск, схожий на хижий погляд дикого звіра, що прагнув крові. Злодій кинувся до Галини й почав душити. На щастя, до будинку вчасно зайшла Марія Олександрівна. Вона і врятувала онучку від смерті, а В’ячеслав утік. Майже два місяці його шукали. Ніхто не міг збагнути, що штовхнуло юнака на такий жахливий вчинок. Батьки лише розводили руками та ніяковіли перед докірливим поглядом Марії Олександрівни.
– Кілька разів ми з чоловіком ходили до сусідки. Вибачення в неї та онуки просили, пропонували допомогу. Чудово розуміли, що вже не відновити приязних сусідських стосунків. Але намагалися хоча б отримати прощення за те, що не спромоглися як слід виховати сина, – говорить зі сльозами на очах Тетяна Олексіїна.
Ніхто не міг зрозуміти причини такої поведінки. Марія Олександрівна також була спантеличена цією витівкою. Адже В’ячеслава знала ще змалечку. Завжди був добрим, привітним і дещо сором’язливим хлопчиком. Нерідко бував у неї вдома. А коли приїжджала на вихідні та канікули Галя, то взагалі цілими днями з двору не виходив. З малих літ вони дружили. Коли подорослішали, їхні стосунки стали вже не такими відвертими й по-дитячому наївними. Усе менше розповідали одне одному свої таємниці, соромилися говорити й про деякі почуття. Дівчина закохувалася, страждала, що було цілком природно в її віці. А хлопчина кохав лише її…
Незабаром В’ячеслава таки затримали. Він переховувався в сусідньому районі в приятелів. Відбувся суд. Юнакові інкримінувалася ст. 187 ККУ – розбій. Однак рішенням судді його направили в обласну психіатричну лікарню, що в Глевасі. Там зробили висновок: підсудний не здатен відповідати за власні вчинки, потрібне примусове лікування. Справу закрили, однак до лікування не дійшло.
А він таки хворий…
Із часом старі образи забулися, тим паче Марія Олександрівна була доброю людиною. Між сусідами почали відновлюватися приязні стосунки. А коли літня жінка доволі серйозно захворіла, пережила кілька інфарктів – вони першими подали руку допомоги. Наглядали за нею, коли поблизу не було рідних. Приносили їжу й пильнували, аби чужі не заходили до двору. Лише собака подасть голос, кидають усе й квапляться до сусідської хати…
А незабаром Марію Олександрівну хвороби остаточно прикували до ліжка. Ось тоді до неї частіше став навідуватися В’ячеслав. Спочатку дещо соромився дивитися у вічі. Поставить гостинці на стіл і чимшвидше з хати. Жінка відчувала: цієї психологічної перешкоди треба якось позбутися. Тож, коли хлопець у черговий раз завітав і вже збирався йти, жінка взяла його за руку. Юнак зиркнув на неї й присів на ліжко. Руку не висмикнув. Біля старої просидів майже дві години. Ніхто з них так і не насмілився першим заговорити. Проте відчували: порозумілися й без слів. Відтоді В’ячеслав майже кожного дня навідувався до Марії Олександрівни. У будинку проводив багато часу. Додому повертався мов окрилений. А матір тихенько раділа: нарешті все потроху повертається на круги свої.
Із часом і люди все менше озиралися услід хлопчині. Зустрівши, уже й усміхалися, вітаючись. Потроху виправдовували хлопця, мовляв, з ким не буває, біс поплутав.
Спостерігаючи за В’ячеславом, бачили, що поводить себе добре, нічого не коїть, тому з часом дійшли висновку: лікарі помилилися, хлопець – психічно здоровий.
Лише Галина зустрічі з В’ячеславом уникала.
Із викруткою в серці…
На день народження Марії Олександрівни Галя мала приїхати до бабусі в гості. Про це вона попередила по телефону сусідів. Планувала майже тиждень доглядати за старенькою й просила сусідів не турбуватися. Хай люди займаються своїми справами. Однак бідолашній Марії Олександрівні так і не судилося пригорнути до свого серця онуку.
Коли Галина відчинила двері й зайшла до кімнати, ноги її прикипіли до підлоги, а в очах стояв німий жах. Закривавлена Марія Олександрівна вже спочивала вічним сном. У грудях стирчала викрутка. На тілі правоохоронці нарахували 12 колотих ран. Убивця нічогісінько не виніс із будинку. Відпрацьовували кілька версій. В’ячеслав у цей час поводив себе надто спокійно. Він нікуди не тікав, бо чудово розумів, що опинився в замкненому колі й рано чи пізно його все одно знайдуть. Коли у дверях з’явилися гості, він не здивувався. Був давно готовий до такого візиту.
Батьки В’ячеслава не можуть збагнути, чого він так зненавидів Марію Олександрівну. Вона ж любила його як рідного.
– Сорому не оберешся і де ж очі позичати, – каже мама хлопця Тетяна Олексіївна. – Хіба ж ми винні, що він психічно хворий. Учили й виховували його, як і двох старших дітей, якими пишаємося й за яких ніколи не червоніли! Славко, мабуть, наш важкий хрест.
На допиті вбивця розповів, нібито літня жінка сама спровокувала його на вбивство. Він, мовляв, хотів її пограбувати, а коли та прокинулася й почала погрожувати, що викличе міліцію, змушений був убити. Така розповідь доволі дивна, адже позбавивши літню жінку життя, він нічого не взяв у будинку. Хоча, можливо, тоді вже не до того було. Селяни подейкують, що у такий спосіб В’ячеслав помстився Марії Олександрівні за те, що свого часу захистила внучку. Він хотів убити Галю, бо кохав дівчину понад усе, а вона його ігнорувала. Тому й прагнув, аби кохана не дісталася нікому. Бабуся ж зруйнувала всі його плани й відтоді жінка асоціювалася з ворогом, якого треба знищити.