Навіщо головлікарю швабра?

Система охорони здоров’я потребує кардинальних змін. На цьому зійшлися учасники круглого столу «Суспільство і медицина», що відбувся днями в Будинку вчителя у рамках спільного проекту Асоціацій лікарів Києва та міського осередку НСНУ.

Першою взяла слово Ніна Гойда, проректор із лікувальної роботи Київської медичної академії післядипломної освіти імені П.Шупика. У стінах цього закладу щорічно проходять фахову перепідготовку 20 тисяч лікарів (всього їх в Україні 200 тисяч). Це мало чи багато? Над цим не дуже замислюються, так само, як і над тим, чи достатньо 412 лікарняних ліжок, 500 лікарень, 68 спеціалізацій лікарів (раніше їх було 123). Але усім давно зрозуміло, що показники діяльності лікувальних закладів за останні роки значно погіршилися. Кардинальних змін потребує структура видатків із місцевого бюджету. В Україні досить високий рівень госпіталізації (10 млн. осіб щороку), фактично кожен п’ятий українець поправляє здоров’я на лікарняному ліжку. І на його лікування витрачається аж 250 гривень.

Дуже неприємну статистику наводила Елла Лібанова, заступник директора НДІ демографії і соціальних досліджень НАН України: від інфекційних захворювань кількість померлих порівняно з минулими роками збільшилася удвічі. «Помолодшала» смертність від туберкульозу, – костлява примара косить переважно чоловіків та підлітків. І взагалі в Україні один із найвищих показників смертності працездатного населення в Європі. Але у цьому слід винити не лише державу, суспільство, низький рівень життя, але й кожного пересічного громадянина, який не дбає про своє здоров’я.

– У нашому законодавстві чітко не визначено, яким саме суб’єктом господарювання є лікувальний заклад, – наголосив Володимир Загородній, перший заступник начальника Головного управління охорони здоров’я м.Києва. – Законодавча база недосконала, у головних лікарів зв’язані руки й ноги, коли йдеться про фінансування. Середній медичний персонал – це права рука лікаря. Медсестер катастрофічно не вистачає у поліклініках, стаціонарних відділеннях. Так само, як і онкологів та інфекціоністів. Зате держава не знає, що робити із стоматологами. Тридцять років у нас не переглядали штатні посади і досі медики користуються наказами СРСР. Тож і виходить, що головний лікар, а це зазвичай висококваліфікований спеціаліст, замість того, щоб рятувати людей, лікувати хворих, думає, як би йому придбати швабру чи мітлу і при цьому не порушити закон. Фінансові ревізори докопаються до кожної копійки. Лікувальний заклад потребує зміни свого статусу.

Медичні послуги з року у рік дорожчають, хоча якість їх не найкраща. Матеріально-технічну базу лікарень, поліклінік треба оновити. На охорону здоров’я слід виділяти стільки коштів, скільки треба, але при цьому контролювати, як їх витрачають. Наразі 60 відсотків фінансування надходить із держбюджету, 40 – кошти населення. Не всім українцям, зокрема і киянам, ліки, медичне обслуговування по кишені.