Незнищенні проекти

Одразу після перших слів віце-прем’єр-міністра України В’ячеслава Кириленка на презентації «Національного плану дій в інтересах здоров’я народу України» хотілося вигукнути:  нарешті! Нарешті Україна матиме той рівень медичного обслуговування, яким пишається Європа і про який тільки мріють наші громадяни. Однак від слова до слова мимоволі ловила себе на думці, що всі ці цілком правильні сентенції про реформування системи охорони здоров’я в цілому і медицини зокрема я вже багато разів чула впродовж останніх 15 років. Як тільки приходив новий міністр охорони здоров’я (за ці роки їх, здається, змінилося 10), так і презентував свою концепцію реформування галузі.

Одна біда переслідувала всі ці документи, схвалені на найвищому рівні, – вони так і не були застосовані на практиці. І то зовсім не через їхню нежиттєздатність чи неактуальність, а тільки через відсутність політичної волі та ефективного менеджменту в галузі. А коли немає контролю за виконанням своїх же рішень, то хіба буде бодай якийсь результат?

За такого перебігу подій час реформувань, як відомо, чи не найсприятливіший період для різних зловживань. Ну, хіба можна забути скандал із завезенням ліків на кілька мільйонів гривень з простроченим терміном їх використання? А розслідування Рахункової палати щодо зникнення кількох мільйонів гривень, виділених із держбюджету на оздоровлення дітей на Кубі? А епопея із закупівлею високоякісного імпортного інсуліну для дітей, вагітних та інших уразливих категорій діабетиків? А нецільове використання коштів, спрямованих начебто на виробництво вітчизняних тест-систем щодо виявлення ВІЛ/СНІДу? Або ж вражаючі результати позаминулорічної перевірки КРУ щодо діянь тендерного комітету МОЗ та виявлених захмарних сум «відкатних» коштів, які осіли в кишенях високопосадовців?

Звичайно, жоден із названих фактів, окрім резонансних публікацій у пресі, не дістав такої оцінки компетентних органів, після якої у будь-кого відпало б бажання простягувати руку до коштів, виділених для онкохворих дітей, інфікованих туберкульозом та ВІЛ осіб, чи для фінансування дитячих санаторіїв. Щоб хоч якось реабілітувати систему охорони здоров’я, яка безповоротно відстала (Міжнародний фонд боротьби зі СНІДом кілька років тому відкликав свої кошти з України!), обросла вульгарними стосунками між лікарем і пацієнтом (яка там деонтологія, коли зарплатня дипломованого лікаря сягає рівня оплати праці… прибиральниці), а сільська медицина відмерла як наслідок патологічної політики в галузі (суцільно закриваються дільничні лікарні, ФАПи та амбулаторії через відсутність коштів), нам нині пропонують так звану дорожню карту розвитку галузі. У ній, кажуть, сконцентровано «стратегію і тактику структурних змін», «короткострокові, середньострокові та довгострокові заходи».

Тож на тлі всього сказаного вище ледь не блюзнірством звучить довжелезний перелік короткострокових заходів на цей рік, які передбачають навіть зміни до Конституції та ухвалення Етичного кодексу лікаря. Котрийсь телевізійний канал назвав зміни до статті 49 Конституції України (декларує безплатну охорону здоров’я) замахом на Основний закон. Я, приміром, замислилася, як можна в такі стислі строки розробити і подати на обговорення Верховної Ради чергову порцію змін до Конституції, якщо немає механізмів визначення гарантованого обсягу медичної допомоги? Якщо немає навіть першопочатків впровадження страхової медицини? Ми ж уже бачимо наслідки поспіхом ухваленої політичної реформи. Або, скажімо, як можна обговорювати Етичний кодекс лікаря, якщо не діють стандарти (протоколи) надання медичної допомоги при тій чи тій нозології? Закони ж «Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування та «Про права пацієнта» планується у цій концепції розглядати серед середньострокових заходів, розрахованих на 2007-2009 роки. Чи не ставимо ми воза попереду коня?

Ось переді мною брошура із Концепцією реформування охорони здоров’я під назвою «Доступну медичну допомогу – кожному громадянину України». Цю стратегію (до речі, в рамках програми «Перспектива – 2010») розроблено так званою громадською ініціативою «Пульс України» 1999 року. А ось один із проектів закону про обов’язкове соціальне медичне страхування від 2003 року. А нині 2006 рік, і я серед учасників наради в Кабміні, де й презентовано Національний план дій, бачу обличчя тих самих уславлених академіків медицини, високопосадових міністерських чиновників. У них лише назви посад змінилися, але їхні підписи вже стоять під згадуваними вище документами. І в мене виникає запитання: чим відрізняються тодішні концепції і проекти від презентованих нині, якщо автори ті самі? І які ж то мають бути бездонні кучугури піску на печерських пагорбах, що вони зуміли поглинути стільки інтелектуальних напрацювань, які жодним чином не втілено в життя? Складається враження, що або реальність відторгує чужі імплантанти, або хірург тільки вдає, що виконує пересадку.

Слухаючи нинішнього міністра охорони здоров’я Юрія Поляченка, журналісти, запрошені на презентацію, намагалися допитатися у нього конкретики: що належить до базового пакету послуг; у що перетворяються 250 млн. гривень, виділених для реанімації сільської медицини; як практично буде унормовано так зване багатоканальне фінансування медицини і чи зруйнує воно побори і відверті хабарі в лікувальних закладах? На жаль, ці запитання залишилися без відповіді. Почули тільки, що в республіканській клінічній лікарні у Сімферополі є запас ліків на 10 хворих у разі зараження їх пташиним грипом. А ще вдалося все-таки дізнатися, що тільки Конституційний суд (коли він буде?) визначатиме обсяг гарантованих, тобто безплатних медичних послуг для населення. Хто дочекається, той, очевидно, буде страшенно радий, що він такий живучий і незнищенний.