Бандура тужить і сміється

Наприкінці грудня минулого року у Національній опері вшановували переможців міжнародного музичного фестивалю «Чарівна свічка». У програмі його завершального концерту був виступ дуету Світлани і Тимофійка Мирвод, який у номінації «Сімейний колектив» посів перше місце. Я з того дуже зраділа, бо не один раз чула, як чудово співають мама й син, акомпануючи собі на бандурі та скрипці. Тимофій окрім того ще й грає на блок-флейті, окарині. Тож глядачі не шкодували долонь – дарували оплески від душі. Так само було і 4 січня на вечорі з нагоди 100-річчя нашої газети.

Закохалася змалку і на все життя

Світлана народилася у мальовничому і дуже співочому селі Дубове на Волині. Як сама зізнається, співати навчилася ще у колисці: спершу переймала мамині колисанки, а тоді й сумні та жартівливі народні пісні. Коли стала підростати, прислухалася до Івасюкових мелодій, виступала на шкільній сцені, зачаровуючи усіх своїм солов’їним голосом. Якось до школи приїхала учителька із райцентру, щоб відібрати талановитих дітей для навчання у музшколі. Однією з перших виявила таке бажання Світлана: колись бачила у сусідки піаніно і дуже сподобалося, як вона на ньому грала. Але наступного разу вчителька привезла з собою бандуру.

–  Я як почула її, то аж стрепенулася від радості, –  згадує пані Світлана. –  Одразу попросила, аби мене записали у клас бандуристів. Навіть не злякалася, що музичний інструмент майже в один зріст зі мною.

Світлана виявилася здібною і старанною ученицею. Кілька разів на тиждень їздила до райцентру на уроки музики до Надії Григорівни Маслечко і жодного разу не поскаржилася мамі, що їй важко, що не встигає у загальноосвітній школі. Уже тоді вона твердо вирішила для себе, що буде артисткою- бандуристкою. І хоч з першого разу не вступила до музучилища, не розчарувалася, і через рік їй поталанило. А далі була Львівська консерваторія, сольні концерти, гастролі до Іспанії, Німеччини, Індії, Непалу. Гонорова Галичина розкрила їй очі на дивовижний світ українства, сформувала її патріотичні погляди. Тут вона відкрила для себе поезію Василя Симоненка, познайомилася із карпатськими художниками, жваво цікавилася мистецьким життям Львова. Пробувала виступати у складі модних на той час ВІА, але бандуру не полишала, бо це –  її велика і вічна любов.

Стрілецькі пісні почула від батька

До Києва Світлану привела також любов, але дещо інша: на весіллі у подруги зустріла симпатичного хлопця із Чернігівщини, випускника КПІ Григорія Мирводу.

–  І тепер маю красиве козацьке прізвище, –  сміється. –  Григорій –  із козацького роду. За переказами, колись на Чернігівщині був непокірний, бунтівний хлопець-сирота, який спалив панський маєток й подався на Січ. Там виявив неабиякі дипломатичні здібності –  мирив усіх. Тож дали йому прізвисько Мир, а оскільки довкола Січі була вода, то нарекли козака Мирводою.

Наразі Світлана Мирвода –  концертмейстер групи бандури оркестру народної і популярної музики Національної радіокомпанії. Вісімнадцятий рік уже працює у цьому колективі. У її сольному репертуарі переважають українські народні пісні: сумні –  з плачем, тугою, і веселі, жартівливі. Адже бандура може слізно тужити і дзвінко сміятися. А віднедавна душею та серцем припала до стрілецьких, дідових: «Повіяв вітер степовий», «Я люблю свою хату поліську». Останню вона почула від батька – ветерана Великої Вітчизняної війни. І хоч із своїм тестем Климом він воював начебто по різні боки фронту (дід загинув в УПА), жодного разу не обмовився поганим словом про тих, хто боровся за вільну, незалежну українську державу. Власне, обидва захищали свою рідну землю від ворога і обидва – патріоти України.

У сільському клубі – аншлаг

За своє творче життя пані Світлані доводилося виступати на найпрестижніших сценах України та світу. Два роки тому у складі струнного квартету «Благовіст» вона брала участь у Міжнародному фестивалі «Світ музики», який відбувався в Італії. Артисти виконували твори Бортнянського, Березовського, європейську класичну, модернову музику, фольклор. І коли у Світланиному виконанні тут прозвучало «Ой летіла зозуленька понад морем в гай, опустила сиве пірце у тихий Дунай», публіка від бандури і пісні шаленіла. Тоді Світлана Мирвода отримала Гран-прі цього фестивалю.

А одного разу, гостюючи у мами на Волині, дубовецька артистка вирішила організувати свій творчий концерт у сільському клубі. Повісила оголошення, домовилася про все із завклубом, але трохи сумнівалася, чи прийдуть односельці послухати її бандуру. Прийшли, ще й стільки, що місця ледь усім вистачило: старі, молоді, зовсім юні, цілими сім’ями.

–  Я ніколи так не хвилювалася, як перед тим концертом, –  згадує пані Світлана. –  Адже мала подивитися в очі своїм батькам, сусідам, родичам, учителям, однокласникам. Тимофійко мене підбадьорював, до речі, для нього немає різниці, у якому залі виступає. Ми кожен свій номер комусь присвячували, наприклад, полонез Огінського –  мамі.

У сільському клубі був аншлаг. Скільки квітів, овацій, захоплення! Після концерту дві бабусі ділилися враженнями: «То ж виходить, ота молодиця, яка вчора вікна у хаті фарбувала, столична артистка! Ніколи не думала б! А як же хороше співає…»

Мама дуже тішилася за доньку й онука. Вона сама має гарний голос, у 73 роки співає у церковному хорі. Увечері, коли спаде літня спека, бувало, сядуть під хатою й удвох із Світланою заведуть «Вже сонце низенько». Неперевершений дует!

Сучасна молодь, хоч як дивно, також цінує фольклор. Народні пісні чудово звучать у виконанні різних гуртів. Пані Світлана переконана, що у ВНЗ слід ввести курс, де вивчали б музику, культуру, спадщину свого народу. Залюбки взялася саме за таку справу в університеті «Україна». Теорію пов’язує із практикою: співає у дуетах зі своїми вихованцями Ярославом Алєєвим, Русланом Іщенком. В університеті –  особливий контингент студентів: соціально незахищені, з фізичними вадами. Вони сприймають її слова, пісні, її бандуру як ковток цілющої води. Бо ж музика лікує, сил та наснаги додає.