1 лютого 2006 року, середа №18 (17676) останнiй номер RSS
Головна КИЇВ ПОЛІТИКА ПОДРОБИЦІ ГІСТЬ "ЯСК" КУЛЬТУРА СПОРТ ДОБРИВЕЧІР

 ГІСТЬ "ЯСК"
01.02.2006

Валентина ГОШОВСЬКА: «Ніколи не називаю себе VIP-жінкою»


Бог створив жінку і велів їй бути Мадонною, Берегинею роду. І скільки існує світ, вона голубить немовля, співає колискових, дає лад у домі, вірно і палко кохає, проводжає синів та доньок у далеку путь і терпляче чекає їхнього повернення… У кожнім її слові, русі, погляді, сльозі стільки любові, ніжності, ласки й мудрості, що все довкола добрішає, веселішає, квітне радістю та щастям. Одначе так звана слабка стать може бути навдивовиж сильною, мужньою, рішучою, що, на жаль, не завжди помітиш у чоловіках. Недаремно ж кажуть, що жінки беруться до справи з подвоєною наполегливістю, старанністю, відповідальністю і саме на таких жінках тримається світ. Одна з них – доктор політичних наук, професор Валентина Гошовська.

Жінка може працювати в силових структурах


Свого часу (2003-2004 рр.)  Валентина Гошовська стала першою в історії України жінкою-державним службовцем, яка обіймала високу посаду в силових структурах, – була першим заступником міністра оборони України з гуманітарної політики та у зв’язках із Верховною Радою. А роком раніше – заступником секретаря Ради національної безпеки та оборони України. Тож, їдучи на зустріч із Валентиною Андріївною, налаштувалася на винятково ділову розмову, обмежену часом. Та ледве переступила поріг її затишного кабінету, як усі мої побоювання й стереотипи стали поволі зникати, позаяк побачила дуже милу, симпатичну, усміхнену жінку. І голос такий приємний та лагідний, аж дивно: як вона командувала силовиками?

– Там, де мені випадало працювати, не потрібен командний голос, – спробувала мене переконати Валентина Андріївна. – Я використовувала все, що напрацювала впродовж свого життя: свої принципи, критерії, оцінки. Власне, я цим займалася раніше, але в дещо інших аспектах.

На військову посаду вона прийшла після довгих роздумів і вагань. Упевненості додав досвід законодавчої роботи. Адже з 1994 по 2002-й була народним депутатом, головою Комітету з питань соціальної політики та праці. Тож закономірно, що саме такій жінці довірили впроваджувати гуманітарну і соціальну політику держави у Збройних силах України, тим паче у винятково складний і відповідальний час – час докорінної реорганізації армії. У нових умовах треба було її реформувати, зберігши при цьому обличчя війська, захистити тих, хто потрапив під скорочення. За кожним таким військовослужбовцем – сім’я, діти і їхні долі. В українській армії служить 21 тисяча жінок. Це цілком нормально, що Вітчизну захищають дівчата, матері – відповідальні, добрі, лагідні, але й вони потребують уваги до себе.

Валентина Гошовська стала опікуватися соціально незахищеними військовиками. Вона – автор і співавтор понад 70 законів та постанов соціального спрямування. Тільки впродовж п’ятої сесії парламент розглянув 28 законопроектів, 20 з яких ухвалено в цілому, зокрема, 9 розробило Міноборони. Левова частка з них – саме соціального спрямування. Найголовніший результат співпраці Міноборони і Верховної Ради – ухвалення Закону «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються з військової служби у зв’язку з реформуванням Збройних сил України, та членів їхніх сімей». Уперше було покладено початок подоланню диспропорції в пенсіях військових, звільнених у різні роки з лав Збройних сил. Цю жінку можна було бачити в найвіддаленіших гарнізонах, до її думки прислухалися офіцери й рядові.

– Одного разу ввечері я вирішила заїхати в ліцей імені Івана Богуна, – пригадує, – щоб на власні очі побачити, чи справді там усе гаразд, як на папері у звітах. Як матір мене дуже турбує доля сиріт, які тут навчаються. Власне, і в гарнізонах проблему «дідівщини» ліпше розуміє жінка.

– Як генерали чоловіки сприймали вас у своєму товаристві: кепкували, а чи, навпаки, підтягувалися?

– Знаєте, я на це не звертала уваги, бо ніколи було озиратися, хто як дивиться на мене. Зрештою, почувалася на рівні своєї посади: ніколи не поступалася власними принципами, вдавалася до дипломатії, коли потрібно, знаходила компроміс. У силових структурах треба підходити до розв’язання будь-яких проблем з душею.

Милостинею бідності не подолати

За спеціальністю Валентина Гошовська філолог-викладач української мови та літератури, фахівець з польської мови і літератури (закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Трохи пізніше здобула юридичну освіту. Тож їй дуже близькі проблеми дитинства, освіти, якими переймалася, коли була вчителем і заступником директора школи в Стриї на Львівщині. Переймалася цими питаннями, працюючи заступником голови Балакліївської райдержадміністрації на Харківщині, і коли стала народним депутатом від цього краю.

– Я не можу не помічати безпритульних на наших вулицях, – в її голосі забринів смуток. – Особливо бентежать діти. За статистикою їх – 200 тисяч, а за неофіційними даними – один міль-йон. Із дев’яти мільйонів дітей один мільйон не знає, що таке щасливе дитинство! А по інший бік від них – розкіш, фешенебельні палаци, авто. Співвідношення бідних і багатих в Україні: до 90 відсотків – бідних і один відсоток – найбагатших. А де ж середній клас – основа будь-якого суспільства? Це є великою загрозою національній безпеці.

Ми мали всі шанси стати заможною країною, – наголошує Валентина Андріївна. – 80 відсотків їх уже втратили, залишилося лише 20. Дуже поспішаємо ухвалювати закони, які тягнуть нас до безодні. Це стосується і конституційної реформи, і закону про вибори, які вигідні лідерам кількох груп чи фракцій. Інші повинні танцювати під їхню дудку. Депутати з імперативними мандатами перетворюються на поденщиків лідерів своїх партій, які тільки думають, як до них підлеститися, щоб догодити. Їхній власний голос підпорядкований партії. Це жахливо! Ми не маємо закону про опозицію, парламентську більшість, Кабінет міністрів, а вже почали політреформу. Партії матимуть змогу впродовж п’яти років бути безвідповідальними, і ніхто з них ні про що не спитає. Адже немає й закону про відкликання партії, якщо вона не виконує своєї програми. Та зрештою, сьогодні й програми, їх обговорення замінили політтехнології та гроші. Це прикро! Через 3-4 місяці всі відчуємо наслідки такої «реформи». А надто ж ті, які за межею бідності, які випрошують милостиню у держави, у суспільства.
– Ви особисто часто даєте милостиню?

– Часто. Бувало, що всю зарплату віддавала, щоб допомогти людям: тому 50 гривень, тому сто… Але ж милостинею бідності не подолати. Тут потрібен чіткий державний підхід, а не піар-наскоки: зібрали жебраків – і до притулку чи до інтернату. А завтра вони знову звідти втечуть і протягнуть брудні долоні державі. Досить жити гаслами!

«Раз – галушка, два рази – юшка»

Немає, либонь, такого філолога, який би не писав віршів. І Валентина Гошовська має таку пристрасть. У 3-й хорольській школі пам’ятають і досі талановиту ученицю – відмінницю, поетесу, яка друкувала свої вірші в різних виданнях. Але, ставши студенткою, вона зрозуміла, що до геніальних не дотягується, а бути посереднім поетом –  це не для неї. Тож поезія залишилася для душі.

– Дуже любила в юності й досі люблю Лесю Українку. Вірші Василя Симоненка знала майже всі напам’ять, – розповідає. – У мене було таке правило: по дорозі з гуртожитку до університету читаю одного його вірша, а назад – другого. Пізніше моїми кумирами стали Ліна Костенко, Світлана Йовенко.

А до поезії, драматургії, долі Лесі Українки так прикипіла, що перечитала десятки польськомовних джерел, архівних рукописів про її життя та творчість і, працюючи вчителем, написала наукову роботу,  захистила дисертацію. Геніальність поетеси, її соціал-демократичні погляди, філософія, життєве кредо донині є взірцем для Валентини Андріївни. Наука – це друге крило її, вона є автором близько ста наукових праць.

Про таких, як вона, часто думають стереотипно: подалася в науку, політику, а про дім, сім’ю ніколи й згадати. Напевно, білі руки не знають холодної води, хатньої роботи? Це не про Валентину Гошовську.

– Борщем не щодня пахне, зізнаюся, часу не вистачає, – усміхається. – Хоча вмію  і борщі варити, і хліб пекти, і вареники ліпити…

– А  галушки полтавські?

– Авжеж, це наша національна козацька страва. Колись мій дід, потомок  козацького роду, любив їх їсти, примовляючи: «Раз – галушка, два рази – юшка». На свята накриваємо щедрий стіл, гостей кличемо. Я взагалі гурман – стреси знімаю стравами.

– Дивлячись на вас, я не сказала б.  VIP-жінка має бути завжди у формі?

– Я себе ніколи не називаю VIP-жінкою. Я, приміром, не маю модних прикрас, у мене вуха досі не проколоті. Невибаглива, але одяг красивий люблю. Мій стиль – вишукано-діловий. По бутіках престижних не ходжу, купую зазвичай те, що припало до душі. Власне, ніколи не заздрю тим, у кого повніший кошик. І не рівняюся на них. У мене – свій прожитковий мінімум. Огидно за тих, хто розікрав країну і з того розкошує.

–  У вашому домі завжди тепло, затишно?

– Певно, не дуже. Адже всі ми завжди кудись поспішаємо. Чоловік – геолог, це вже не професія, а спосіб життя. Так  і не зумів привласнити жодного родовища, хоч відкрив їх чимало (сміється). Я вийшла за нього заміж на п’ятому курсі. І син привчений змалечку бути самостійним: із 6 класу має трудову книжку із першим записом «пастух». А на літні канікули, будучи старшокласником, за власним бажанням пішов працювати санітаром у лікарню. Володимир сам торував свою стежку, уже десять років – у політиці. Одружитися народному депутату Гошовському ніколи…

– Що ви побажали б собі, родині, українцям?

– Здоров’я передусім, зокрема – економічного й духовного. Вгамувати свої передвиборні пристрасті й думати про Україну. Я не сприймаю федералізму в жодному прояві, Україна – унітарна держава. І ще раджу всім частіше звертатися до історії, вивчати її уроки, наприклад, вчитатися в літописи Самійла Величка: багато гетьманів на одну булаву – це шлях до занепаду. Ми ж хочемо бачити свою Україну квітучою. І вона буде такою!

Валентина Январівна Брязгунова




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.