У пріоритетах – суспільне мовлення
Учасники підсумкового засідання колегії на більш як задовільно оцінили минулорічну роботу Державного комітету телебачення і радіомовлення.
Якщо оцінювання базувати виключно на звітній доповіді голови Держкому Івана Чижа, то так воно і є. Вона базувалася на позитивах. А нерозв’язання головних, ключових проблем галузі пояснювалося традиційно просто: брак потрібних коштів, необхідних законів. Відчутна критика прозвучала хіба що на адресу тих, хто в урядових кабінетах задумав, бачте, ліквідувати Держкомітет телебачення й радіомовлення як державну інституцію тільки тому, що комусь не подобається Чиж.
Я старанно занотовував досягнення, успіхи й просто добрі справи, але на кожному абзаці в пам’яті поставали суперечності. Чую про підтримку дитячих видань і згадую, що зникли мов і не було їх, газети, які супроводжували дитинство багатьох поколінь; нещодавно «Вечірка» писала про наругу над дитячим «Соняшником». Звісно, до всіх не дійдеш, усім не допоможеш, але ж коли дитяче видання викидають на вулицю, то це вже більше, ніж негаразди у вітчизняному інформаційному просторі, хоч якої б форми власності був той журнал. А сам Держком телебачення й радіомовлення хіба не був під загрозою опинитися на вулиці?, – зауважить опонент і буде правий. Авжеж, де там боротися за виживання інших, коли не знаєш, як вижити самому.
Чую: маємо досягнення у книговидавництві – зросли тиражі видань, більше видрукувано книг за назвами, маємо успіхи на міжнародних виставках – і згадую цілу низку акцій, прес-конференцій, кричущих публікацій, у яких письменники й видавці наголошують на катастрофічній ситуації, в якій опинилася українська книга, ситуації, що набула масштабів національної небезпеки. Звісно, чому ж не порадіти хоча б якимось здобуткам вітчизняної галузі, але ж більше й предметніше треба говорити про оту гуманітарну катастрофу. А україномовна періодика, її видання і розповсюдження хіба не зазнали загальнонаціональної катастрофи?
Природа таких зібрань, як-от підсумкова колегія, така, що вони завжди закінчуються оптимістично: насамкінець говориться про наміри й плани на майбутнє, а вони завше вагоміші й промовистіші, ніж уже зроблене. Так-от основні плани Державного комітету телебачення й радіомовлення на наступний рік такі: зосередитися на створенні суспільного мовлення, телеканалу територіальних громад, повноцінного культурологічного каналу, відкриття в регіонах спеціалізованих магазинів «Українська книга», розробка законопроекту «Про засоби масової інформації».
Наскільки я зрозумів, створення суспільного мовлення для Державного комітету особливо важливе. Найкапіталістичніші країни мають під контролем держави до 40 відсотків інформаційної продукції, відповідно її виробників і національного інформаційного простору загалом, а в Україні – трохи більш як три відсотки. Звісно, такий критично малий державний сегмент в інформаційній галузі треба розширювати, тоді буде менше підстав сумніватися, а чи потрібна взагалі така державна інституція, яка має вплив лише на три відсотки інформаційного виробництва.
Найподразливішими є наміри роздержавити комунальні ЗМІ, тому я особливо дослухався, як на колегії прозвучить ця тема. Прозвучала «між іншим», тому заспокійливо – як вельми віддалена перспектива із зазначенням, що треба буде уважно вивчити стартові можливості кожного видання, котре потрапить у вир роздержавлення. А якщо такі стартові можливості виявляться невтішними, що тоді? До такого вже не докопувалися.