Що в імені твоєму, партіє?
Із 126-и українських партій п’ятнадцять назвали себе «демократичними», хоч демократію у своїх програмах і статутах проголошують усі. І правонаступниця «керівної й спрямовуючої», і ті, кого вважали «партіями влади» за вчорашнього режиму. Одинадцять партій своїми назвами переконують нас, що вони «народні» (у назвах ще чотирьох є також слово «народ»). І це тоді, коли лише два відсотки громадян України зізналися соціологам, що вони є членами якоїсь партії, і тільки 25 відсотків довіряють тій чи тій політичній силі.
Шість партій іменують себе «християнськими», п’ять «патріотичними», є чотири «екологічних» (і ще стільки ж «зелених»). У моді серед партій також слово «захист»: одна захищає Вітчизну, інша – пенсіонерів, а ще чотири нібито опікуються «соцзахистом» загалом. В Україні зареєстровано також по чотири «комуністичних», «ліберальних», «національних», «соціал-демократичних» (за назвою, бо у своїх програмах соціал-демократію проголошують чотирнадцять партій). Крім опікунів «соцзахисту» і «соціал-демократії», є в нас ще «соціально-економічна» і «соціально-християнська» партії.
Загалом є в Україні шість лейбористських партій: по дві «трудові», «трудящих», по одній – «робітників» і «труда». Іще чотири відстоюють інтереси селян, по три – чорнобильців і жінок, по дві – пенсіонерів, угорців, націоналістів і молоді. Крім ліберальних за новітню «буржуазію» виступають ще п’ять партій: дві у своїх назвах згадують про підприємців, дві про приватну власність, одна про бізнес. Є по одній партії, які захищають військових, вкладників, вільних селян, мусульман, анархістів. Одна ратує за людину загалом.
Дві партії – «слов’янських», дві – за «союз», дві – «руських», а одна лишень «європейська». Є ще одна «прогресивна», по три «соціалістичних» і «республіканських», дві «консервативних». Дві декларують, що вони «могутні», а три запевняють, що мають «силу». Дві партії пропонують «боротьбу», а лише одна «мир». Решта рекомендують уже й методи досягнення цілей – «розбудову», «порядок», «реформи», «прорив», «розвиток», «радикалізм», «відродження», «довіру», «духовність», «братство», «добробут», «честь», «совість», «здоров’я», «генерація», «вибір», «прагматизм». Одна вже закликає «Вперед!», інша нагадує – «Пора».
Є й згуртовуючі партії: дві мають у назвах слова «єдність», «єдина», «солідарність». Три в імені своєму декларують «справедливість», дві «свободу». Чотири партії користуються прикметниками «наша» і «нова».
Попри велику кількість соціал-демократичних, соціалістичних, комуністичних, є ще одна, яка – за всіх «лівих». Одна ще до виборів називає себе «владою», інша – «центром». Є політична сила, що, як випливає з назви, опікується лише економікою. До згаданих уже «галузевих» партій можна також зарахувати «морську» й «інформаційну». Сюди ж, певно, можна віднести й партію, яка опікується «правом», і дві, що відстоюють «правозахист».
Найцікавіше, що 40 партій (третина зареєстрованих) у своїх назвах і не згадують, що вони українські. Не лише дві комуністичні, слов’янські чи «союзні», а й «народні», «демократичні» та навіть «патріотичні»… Дехто, щоправда, замінив це слово на інші – «держава», «громада», «батьківщина», «вітчизна», «республіканська», «наша», «регіонів» тощо.
Як бачимо, назви партій – красиві слова й словосполучення, іноді запозичені за порядком, – часто не мають під собою ідеологічного підґрунтя. «Якщо ідеї не розшифровуються, вони знецінюються й починають сприйматися як обов’язковий для політиків, але марний для суспільства словесний антураж», – вважає кандидат психологічних наук, політолог Юрій Шайгородський. Звісно, назви партій доповнюють їхні програми. Але мало хто читає це «чтиво». Та й чи відповідає текст програми реальній політиці партії? Нині вчорашні атеїсти вже братаються з православними, пролетарський інтернаціоналізм змінився на слов’янську єдність, колишні прихильники державної власності й планової економіки подейкують про «позитивні сторони ринку» і показують на Китай тощо. Попри це, переконаний Шайгородський, «ідеологічні зміни слабко відбиті в офіційних документах лівих партій». Націонал-демократичні партії у своїх програмах наголошують на національній ідеї. По-різному її розуміючи. Наші соціал-демократи теж відрізняються, приміром, від своїх колег із Європи. У розумінні більшості українців поділ на лівих і правих взагалі перевернутий. У нас ліві асоціюються як проросійські, а праві – націоналістичні. У світі ж, примітивно кажучи, перші – за бідних, другі – за багатих. «Пострадянське суспільство має іншу логіку еволюції. Тому й не дивно, коли наші «ліберали» діють як радикали, «праві» виступають прихильниками революційних змін, а у консерватори записують то чергову «партію влади», то комуністів, то націоналістів», – наголошує Ю.Шайгородський. Далеко не треба ходити: проаналізуйте дії і заяви двох наших парламентських лівих партій – КПУ і СПУ. Спільне у них – лише в програмах.
За даними Українського центру політичного менеджменту, зі 126 українських партій лише близько 30-ти чітко вказують у програмних документах свою ідеологічну приналежність. Деякі з партій сповідують відразу кілька ідеологічних напрямів, дехто – жодних, а окремі, намагаючись бути оригінальними, творять ідеології-гібриди, з яких дивується навіть давно багатопартійний західний світ.
Може й тому, як показують соціологічні дослідження, значна частина українських виборців не має усталених політичних орієнтацій чи й не розуміється на цих течіях. Але наш народ – мудрий: він судить не за текстами програм і декларацій, не за назвами партій, а за реальними діями їхніх представників у владі та громаді. Вибори вкотре це засвідчують.