Сотник УПА з орденом Червоної Зірки
Якщо хто з українців і не чув про художника Юрія Нарбута, то робіт його не міг не бачити. Адже саме Нарбут намалював українські герб, гривню, абетку. Але до жалю мало людей знають про його сина Данила, якому 22 січня виповнилося б 90 років.
Зростав під впливом батька, від якого всотував знання про свій народ, його життя, звичаї, мистецтво. Допомогла йому й родина матері. Її сестра мала на Полтавщині етнографічний музей. Розпочав Данило свій шлях художником-оформлювачем у київському оперному. Уже в 33 везе до Москви на декаду українського мистецтва «Наталку Полтавку». Поїздка виявилась нещасливою – його заарештовують. Бо, бач, забув повідомити «кого треба», що готується антирадянська змова, про яку Нарбут-молодший, звичайно, й гадки не мав. Поповнити прогалини в знаннях Данила відправляють на Біломорканал. На щастя, через два роки його звільняють. Але, як велося, заборонили жити в Києві. Врятувала фінська війна, на яку пішов добровольцем. Під час Другої світової опинився Данило в полоні, потім у Дарницькому концтаборі. Звільнившись за допомогою вірної дружини Галини з німецьких рук, вступає до УПА, де дослужився до сотника. Війна скінчилася, і доля заносить Данила спочатку до Чернівецького, а потім до Чернігівського театру, де він провів велику частину свого життя, і де створив більшість із своїх 300 вистав. Саме місцевий художній музеї найбагатший на його роботи. Про що також подбала дружина, коли ще була працівником цього закладу. У Чернігівському театрі Данило Нарбут залишається до самої пенсії.
«Він мені, цей театр, усі печінки з’їв, а я його так люблю», – неодноразово повторював. Але в художника відібрали те, що було його життям. Пережити кризу допомогли вірні побратими та родина. Данило Нарбут починає займатися станковими роботами. Створює цикл робіт «Черкаський базар», де реальні життєві враження переплітаються з типажами Гоголя, у яких був закоханий. Постає на них живий грузин, що так вразив Нарбута на ринку, бо кричав: «Підходьте, купуйте гранат, а не цибулю». А на сусідніх полотнах цілий батальйон козаків-Мамаїв.
У гостинного господаря в майстерні та квартирі, як і у серці, місця вистачало для всіх. Усім були раді – кликаним і несподіваним. Приходять. Новачок у захваті, бо не в майстерні опинився, а в музеї – на стінах шаблі, пістолі, килими. Сидять, спілкуються, новий знайомець не витримує і питає: «Даниле Георгійовичу, я все думаю, а як би у вас цю шаблю взяти». «Дід» лукаво усміхається у вуса, а коли уже час розходитися, каже: «Пізно, ідіть до мене додому, а я лишуся тут ночувати, бо ні пістоля, ні шаблі…». Так, завдяки вродженому гумору життя тяжке підсолоджував і собі, і тим, хто поруч.
Але у справах був надзвичайно серйозним і відповідальним. Одного разу необачно похвалився перед другом Олександром Ільченком, що створив ілюстрації до його твору. Насправді ж малюнків ще не було. Коли заінтригований приятель зібрався приїхати подивитись, то мусив терміново за рекордні строки намалювати 10 ілюстрацій. Роботи вийшли чудовими. У цьому був він весь.
Згадують друзі й незабутні полювання та риболовлю, які влаштовував Данило. Не заради здобичі їхали, бо улов відразу роздавали. Козакували. Виїжджали з побратимами, серед яких було багато артистів, на природу, обирали отамана. Молодші друзі ніколи не відчували різниці у віці. Досі пам’ятають ті часи, коли був із ними поруч. Ховають очі, коли згадують, що «є у нас козаки, а Данила нема», немає вже з 1997 року.
Коли його ховали, якісь жінки «вшанували» його відхід своєрідною епітафією: «Таких надо закапывать на Соловках». Тож не тільки його дух живе, а й дух тих людей, які його цькували, тримали в таборах, відібрали орден Червоної Зірки, який заслужив на фінській війні сотник УПА і син петлюрівця. Тому ще довгенько буде йти Україна до своєї духовної незалежності, але завдяки таким людям обов’язково її набуде.