Та неволя – моя доля
Сумні й щасливі миттєвості життя засуджених жінок. Вибір долі, що стається рідко коли усвідомлено, а найчастіше – випадково. Однак цей вибір часто-густо визначає все життя. Печалі й смутку – не передати. Але не всі, хто потрапив за ґрати, у відчаї. Вони мають надії й сподівання.
Спадкоємець нігерійського принца
Будинок дитини, куди ми вирушаємо в супроводі, як зовні так і зсередини – типовий дитячий садочок, який можна побачити у будь-якому мікрорайоні. На першому поверсі – молочна кухня, їдальня, зал для розваг. На другому – кімнати для дітей, які народилися в неволі. Усюди іграшки, багато живих квітів. У кімнатах і в коридорі – добротні килими. Незважаючи на те що приміщення добре опалюється, в кожного малюка тепла білизна, по дві ковдри. Маленький ясноокий хлопчик радо вітає гостей, пританцьовуючи у манежі, простягає рученята. Йому й року ще не виповнилося. Він ще не розуміє свого становища. Проте – щасливий, нагодований, доглянутий.
– Симпатичненький, здоровий малюк, – підтверджує керів-ник будинку дитини Олена Самовська. – А що буде з ним далі – один Бог відає. Мати у нас, батько хлопчика – теж у тюрмі. Незабаром цю жінку переведемо до лікарні закритого типу – в неї туберкульоз, а малого, – лікар зітхає, – до дитячого будинку. Батьки мають тривалі терміни ув’язнення.
Будинок дитини розрахований на 40 дітей, нині тут перебуває – 13. Найменшому ледь виповнився місяць, найстаршому – три роки.
– Після трьох років не маємо права тримати тут малюків. Когось, що буває дуже рідко, забирають рідні засудженої, але переважно вони потрапляють під опіку держави – у дитбудинки, інтернати. Якось пощастило нігерійському хлопчику, якого народила наша жінка. Коли мати, звільнившись, відмовилася від малого, за ним приїхав батько і забрав із собою. А вже пізніше ми дізналися, що темношкіре хлоп’я – спадкоємець нігерійського принца. Тож сподіваємося, що в іншій країні в нього краща доля, аніж судилася з такою матусею. Вона, до речі, з цього приводу сумувала недовго. Народила ще одного. Чи ж собі?
Виховують та обслуговують дітей не лише штатні працівники колонії, серед яких лікарі, медичні сестри та педагоги. Нянечки, здебільшого, з числа засуджених. До них вимог небагато, але суворі.
– Насамперед жінка, яка доглядає за дітками, повинна мати бездоганний вигляд, любити їх, бути фізично і морально здоровою, – продовжує директорка. – Тільки за цих умов можемо допустити її до роботи з малечею. Нині, коли на вулиці люті морози, наші підопічні в основному перебувають у приміщенні. Коли ж потеплішає, як і в будь-якому дитсадку, йдемо на прогулянку, а влітку виїжджаємо до міста, катаємо їх на атракціонах, відвідуємо лялькові театри. Одне слово, привчаємо до життя, яке існує поза колонією.
Поряд із будинком дитини – їдальня для засуджених. Там спостерігається пожвавлення, чути сміх, розмови. За кілька хвилин біля входу утворюється шеренга. Хтось із жінок вигукує, аби сфотографували і їх, запрошують відвідати виробництво. Підприємство, яке має понад 30-річний досвід роботи на ринку пошиття різноманітної швейної продукції і яке виготовляє понад 230 видів виробів (спецодяг, форму, м’який інвентар), – основний годувальник колонії.
– Зарплатня у зайнятих на виробництві, як на наш погляд, – каже пан Михайльченко, – непогана. Якщо ти працюєш з повною віддачею, можеш заробити 300 – 500 гривень. Зважте, що це вже з відрахуваннями на їжу та одяг. Дівчата, які хочуть заробити, інколи перевиконують норму на 300 відсотків. Ну, а хто лише відбуває свою зміну, відповідно і має...
«Я говоритиму з ним…»
42-річна Тамара підійшла, коли ми прощалися з адміні-страцією та мешканцями колонії. Назвалася, поцікавилася: чи зможемо вислухати її історію? Отримавши ствердну відповідь, жінка задоволено і якось дивно усміхнулася. Видобувши з кишені фото юної дівчини, пояснила, що донька – сенс усього її життя.
– Я опинилася у тюрмі за пограбування. Дівчина, себто донька, – уточнює Тамара, – залишилася з моєю матір’ю. Коли матуся померла і постало питання, з ким же залишиться Ганнуся, я попросила трьох друзів доглянути за нею. Мою подружку дитинства і двох чоловіків, яких знала також давно, – Тамара переводить подих, тяжко зітхає. – Доглянули… Познущалися з Ганнусі, а керувала всім подружка. Дізналася я про цю трагедію вже вдома, від самої Ганнусі. А потім і ці троє, ніби нічого не трапилося, розповіли, що за відсутності жінки донька погодилася… Сміялися. Може це і добре, що я не в тюрмі про все довідалася, інакше з’їхала б із глузду, а за Ганнусю нікому було помститися. Запросила їх невдовзі після звільнення. Щоправда, тільки двоє прийшли. Зробила все, як планувала. Її, зрадницю підлу, втопила, а друга її порубала на шматочки. Не одна, звичайно, знайшлися ті, хто зрозумів мене, підтримав. Мене за організацію і за участь у двох убивствах тепер ось засудили. Але річ не в тім. Третій ще на цьому світі. Тому не можу заспокоїтися. Тож хочу, аби він знав, – я повернуся… Навіть через багато років. Живу тільки заради цієї зустрічі. Хай він чекає того побачення зі мною щодня, щогодини. Я говоритиму з ним…
...Проводжали нас засуджені оптимістично, пропонували приїздити ще, розповідали, що на території закладу планують організувати свій театр, відкрити перукарню, побудувати церкву. Я слухала і знову бачила перед собою… Тамару, її сповнені гнівом очі й думала, що вона очевидно таки виконає все те, що запланувала. І повернеться сюди знову. Тільки це буде вже інша трагічна історія.