Дорогою до Мойсея
Світло пророка
Минали роки. Згодом я багато разів слухала зі сцени Миколу Шопшу – вже як соліста Національної опери. А нині, коли «Вечірка» відзначає своє 100-річчя, перегортаючи давні публікації, розгорнула й ту… І ось знову, більш ніж через тридцять років, зустріч зблизька – тепер уже з народним артистом України, лауреатом Державної премії імені Т.Шевченка, а віднедавна і премії Григорія Сковороди. Він щойно зі сцени, де входив у роль великого Мойсея, пророка. Відбувалась репетиція однойменної опери Мирослава Скорика, прем’єра якої сьогодні та 29 січня.
За лаштунками Микола Сергійович привітний співрозмовник, говіркий і відкритий.
– Прем’єра… Виходиш на сцену – щоразу ніби вперше, – каже співак. – Пульс посилюється, серце в напрузі… Мойсей – філософ, просвітитель. Сорок років водить пустелею свій народ. Аби вивести юдеїв з єгипетського рабства, вирвати те рабство з їхнього серця. Мойсей натхнений мудрістю й силою волі. Треба передати це на сцені. Щоб у співі відчувалася глибина.
Я читав-учитувався в текст Івана Франка. Автор поеми «Мойсей» виписав думки-віру й у нас, українців: «Та прийде час, і ти огнистим видом засяєш у народів вільнім колі!»
…А на сцені – пустеля в Синаї. Малеча будує хатини з піску, бо ж діти за своє життя не бачили нічого, крім пустелі. Юрба дорікає Мойсею, що тут їм жити і вмерти. Сумніви, зневіра… Та коли буря змітає Мойсея, люди піднімаються знову до походу. Сповнюються вірою, що досягнуть мети, ступлять на рідну вільну землю.
Мойсей пророчо освітлював цю дорогу.
Микола Кондратюк – як знак Небес
Зустріч із Миколою Кондратюком тоді, на початку 70-х минулого століття, для молодого Шопші – як добрий знак із Небес. Це сталося після того, як уже двічі побував у консерваторіях. Спочатку в Московській, куди блискуче склав іспити. Але провчився лише кілька місяців. Не склалося, все його повчали там. Не витримав «напускного аристократизму». Покинув сам. Поїхав до Києва. Співав у військовому ансамблі, згодом у хорі імені Г.Верьовки, в капелі «Думка».
– Якось, повернувшись із гастролей з капелою, я зайшов до Київської консерваторії прослухатися, було то посеред навчального року, – пригадує. – Єлизавета Чавдар, тодішня завідувачка кафедри, сказала: «Ідіть на перший курс, наздоганяйте». «А екзамени?» – запитав я. – «Які там екзамени з таким голосом», – відповіла вона. Я потрапив у клас професора Ніни Кукліної. Але в неї була якась азійська методика, – тепер уже з гумором зауважує мій співрозмовник. – До неї приходила голосиста молодь, але згодом співати ніхто не міг. І я провчився півроку – те ж саме. Тож і пішов звідти.
Микола Кондратюк помітив його на одному з концертів «Думки». Запросив до себе в клас.
– Микола Кіндратович – як другий батько. Усім, чого я досяг як митець, як громадянин, зобов’язаний йому. Заходжу було до класу, а він: «Ти сьогодні газети читав, що у світі діється? Не будеш гарним артистом, якщо не матимеш своєї позиції». Коли вчив співати, радив слухати записи видатного співака-баса Бориса Гмирі, – пригадує. – Бо ж Гмиря неперевершений – у нього кожен твір – то образ, ціла картина.
У Миколи Кіндратовича я і вдома бував. Дружина його, Наталія Іванівна, наш консерваторський концертмейстер, було, пиріжками пригостить, розпитає, як живеш. То – золоті люди!
Мов на скрипці Страдіварі
У Національній опері України «на Шопшу» ходять давно. Постійні шанувальники телефонують і до театру, і йому додому: запитують, коли співатиме. А як захоплено пише про його виступи зарубіжна преса. «Нью-Йорк Таймс»: «Голос Миколи Шопші – винятково гарний. Пристрасність, надзвичайний драматизм виконання. Високий на зріст, кремезний співак захоплює особливою силою голосу, яким володіє так майстерно, як музикант – інструментом Страдіварі». Американська газета «Рекорд»: «Реакція слухачів – цілковите захоплення. Шопша володіє глибоким басом, водночас співак користується найтоншими обертами, що ставить його в ряд найвидатніших басів світу. Його обдарування та відчуття порушили мовний бар’єр та незнання аудиторією національної тематики. Він майстерно володіє не тільки голосом, а й виразом свого обличчя, кожним рухом».
Такий він зараз. Має в своєму «багажі від муз» майже сорок партій. Серед них найскладніші з басового репертуару – Борис Годунов з однойменної опери М.Мусоргського, заголовна партія в «Тарасі Бульбі» М.Лисенка, Борис Тимофійович у «Катерині Ізмайловій» Д.Шостаковича…
А тоді, 1979-го, коли здолав складний відбірковий конкурс і став солістом Київської опери, світлим променем у його долі був головний диригент і художній керівник театру Стефан Турчак. Від малих оперних партій до великих вів поступово, щоб молодий співак сходинка за сходинкою підіймався вгору. Поміж здобутків того часу – і тріумфальна перемога 1980 року на Міжнародному конкурсі вокалістів у Барселоні, звідки Шопша повернувся лауреатом.
– Стефан Васильович був фанатом у роботі й від нас багато вимагав, – пригадує. – Був випадок, коли один із досвідчених уже співаків якось у виставі не ту ноту взяв, Турчак тоді залився сльозами… Партію Тараса Бульби, одну з найулюбленіших, я почав співати уже після сорока років. Треба було дозріти. Відчувати образ, характер народу. Мої партнери по сцені – народні артисти Роман Майборода, Степан Фіцич, Петро й Павло Приймаки, які співають Остапа й Андрія, – брати на сцені й у житті.
– Партія Тараса Бульби стала не тільки однією з найкращих у репертуарі Миколи Шопші, а – й найцікавішою інтерпретацією образу козацького полководця майже за 80-літню історію лисенківської опери на київській сцені, – стверджує заслужений діяч мистецтв України Василь Туркевич.
Сам же Микола Шопша зізнається, що над образом Тараса Бульби працювати було важче, ніж над вершиною басового репертуару – партією Бориса Годунова.
– У мене є записи, які зробив два-три роки тому. Я багато що переробив у подачі звуку, характеру. «Тарас Бульба» – геніальна опера Лисенка. А в таких творах щоразу знаходиш нові нюанси. Хоч і Борис Годунов – дуже психологічна роль. Здобувши трон, цар має і вічну муку – кару сумління. Складні моменти – сцени галюцінацій, смерті. Треба було перейнятися задумом композитора. Перечитав стільки літератури – й історичної, й музичної. І – про самого Мусоргського тих років, коли писав оперу. Багато енергії вкладено в образ Годунова. Коли в ролі – на мені стільки одягу, аж вісімнадцять кілограмів. Бувало, люди після вистави підходили, аби доторкнутися до одягу царя. Від мене енергетика передавалася слухачам, я справді почувався царем. До того ж у цій опері виконую крім Годунова ще дві партії – Пимена та Микитича.
Треба бачити, як Шопша подає і Володимира Галицького в «Князі Ігорі» О.Бородіна. Недарма ж Казанський оперний театр, вирушаючи на гастролі до Австрії та Німеччини, аби підсилити свою трупу, з усього тодішнього Союзу вибрав соліста Київської опери Миколу Шопшу. Хоча з «Князем Ігорем» були і несподіванки в Маріїнському театрі в Петербурзі.
– Ігор вирушає в похід, йому вивели коня, – згадує. – Поводир зірвав вуздечко з коня, перечепився, і кінь схопився… Усі артисти тоді – галопом за лаштунки. Тільки я залишився на сцені, – сміється. – Одна глядачка згодом запитала, чому я не дременув? Тоді відповів: «Я чоловік сільський, знаю, що кінь на людину ніколи не стане».
Дуже любить грати Виборного у «Наталці-Полтавці» Лисенка. То ж – рідне.
– У нас на Полтавщині спочатку вчаться співати, а потім ходити, – усміхається. – Послухаєш українську народну пісню – там усі емоції, усе життя. На пісні тримаємося. Пригадую, мама, було, ввечері йдуть із роботи, з поля – співають. А з іншого краю села пісня озивається. Яка це краса!
З оперного українського репертуару йому дорогий і Захар Беркут з опери «Золотий обруч» Б.Лятошинського. Цей образ створив сам, з «нуля». Якщо в роботі над Тарасом Бульбою орієнтувався на великих попередників Михайла Донця, Бориса Гмирю, то Захар Беркут у поданні Шопші – основа для майбутніх виконавців.
Вніс свої корективи і в трактування Виборного з «Наталки-Полтавки», й Івана Карася із «Запорожця за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. Навіть видатні артисти попередніх десятиліть зображували їх байдужими до всього, п’яничками. У виконанні Шопші – і гумор, і скептицизм, бачимо гідних свого народу персонажів, які не проти і повеселитися, а то ж – і випити чарчину.
– Треба, щоб більше національного репертуару було на сцені. У нас же – національний театр. І опер українських скільки чудових – «Ярослав Мудрий» Г.Майбороди, «Аскольдова могила» О.Верстовського, «Золотий обруч» Б.Лятошинського. А «Богдан Хмельницький» К.Данькевича, що поставив Донецький театр, – краса, які арії – чи й італійські зрівняються!
І зарубіжну класику маємо співати українською. Пригадую, як виконували рідною мовою «Фауста» Ш.Гуно в постановці Ірини Молостової. І нам краще усвідомлювати, що співаємо, і слухачам. Згадаймо, які блискучі переклади на рідну мову робили і Рильський, і Лукаш.
…Тримаю в руках диск із камерного репертуару Миколи Шопші. Ще й ще хочеться слухати «Ой, чого ти, дубе», «Взяв би я бандуру», «Гей, нуте, хлопці», «Дивлюсь я на небо», «Мелодію» – музика Олександра Білаша, вірші Бориса Олійника – земляків. Давно Микола Сергійович ходить до полтавського земляцтва в Києві. У щирій дружбі з Борисом Олійником. Шопша – член президії Українського фонду культури, який очолює Олійник.
– Це геніальна людина. У мене всі його книжки є, з автографами, – каже.
Зі щемом згадує Олександра Білаша. Скільки його пісень співає! Ще в боргу перед Білашем – не все проспівав, не все записав.
Які в нього дивовижні балади… І стиха наспівує на слова Івана Драча «Баладу мого роду»»:
У мого роду – сто доріг, Сто століть…
Сива стежка в сто доріг
Розлітається до хати…
Ще каже, що дуже любить Григорія Сковороду. Філософ… Раптом кидає місток до «Мойсея»: «І Мирослав Скорик – філософ у музиці. «Мойсей» – то і про нас…»