Та неволя – моя доля
Любовні пристрасті
У відділенні, де мешкають жінки, – як у звичайнісінькому робітничому гуртожитку. На вікнах немає ґрат, чисто і охайно, акуратно прибрані ліжка. Наступна наша співрозмовниця – немолода жінка. Але доволі енергійна. Пригніченою ніяк не виглядає. У місцях позбавлення волі Ганна Дудник понад 32 роки, її засуджено всьоме.
– Уперше опинилася на лаві підсудних у 24 роки, коханий збив з пантелику, обікрали ми з ним магазин. Коли ж заарештували, я всю провину взяла на себе, кохала його до нестями, – посміхається Ганна. – Повірив мені суд, я завжди вміла бути переконливою. Гадала, що і він мене любив по-справжньому, чекатиме, писатиме листи. Спочатку так і було... А коли повернулася, він уже з іншою. Отримала нижче пояса, але витримала й пред’явила рахунок… Мій колишній парубок віддати гроші відмовився. Тоді вирішила, що не жити йому на цьому світі. Прихопила з собою ножа і прийшла на побачення. Ні, – сміється жінка, – отой падлюка залишився таки жити, а я отримала новий строк. Доки сиділа, померла мати: не витримало її серце. Але інакшою мені не судилося бути. Утретє за ґратами опинилася за шахрайство, а далі пішло, поїхало… На волі в мене сестра – єдина рідна душа. У неї теж життя не склалося, але мене підтримує, пише листи, інколи й передачу привезе. У неволі я звикла, адже тут минула більша частина мого життя. Була в мене і пара, навіть дві, – сміючись уточнює оптимістична Ганна. – Ні, я не пропаща жінка, але, самі розумієте, фізіологія вимагає свого. Я ж у молоді роки досить привабливою була, полюбляла пожартувати. Була тут одна, закохалася в мене. Я спочатку й не проти була, обіцяла подумати над її пропозицією – жити вдвох. Але згодом дізналася про неї неприємні речі. Тому відмовила. Знаєте, що вона зробила? Підстерегла мене вночі в туалеті: хотіла побити. Тільки не на ту натрапила. Після з’ясувань стосунків моя залицяльниця доволі довго свою поведінку на лікарняному ліжку обмірковувала. А коли очуняла, її перевели до іншої колонії. Оце недавно, через багато років, ми знов зустрілися тут. Спілкуємося, а куди ж подінешся? Постарішала вона, – зітхає Ганна. – Я її не одразу і впізнала. Наступне кохання в мене вже було взаємне, з красунею-циганкою. Як зустрічаємося? – перепитує. – А як доведеться. За банку консервів тут багато чого можна зробити, а куточок на кілька хвилин знайти тим паче. Однак недовго тривав наш роман, вирахувала я свою циганочку вчасно. Зрозуміла, якщо нема якогось стимулу до кохання – нецікаво їй зі мною. Меркантильною вона виявилася, і я, зрозумівши це, покинула її. А мені на циганок щастить, – підхоплюється з місця Ганна і за мить на столі переді мною з’являється купа листів, фотознімків, де зображено 40–45-річну жінку-смаглявку.
– Подивіться, – любовно перебираючи фото, пропонує Ганна, – справжня красуня. А почитайте хоча б одну листівку. Вона недавно звільнилася, сумне було в нас прощання, – зітхає. – А по дорозі додому й першу звістку надіслала. Пише, що страждає, без мене і світ їй не милий. Родичі жінку зустріли, обігріли, але ж для повного щастя потрібна я. У грудні цього року вийду на волю, поїду до Запоріжжя, де живе моя дівчинка. Можливо, й вийде у нас якась сім’я. Скоріш за все, так і буде, адже ми потрібні одна одній. Передбачаю, від моїх зізнань плюватимуться. А от чи поводилися б вони краще, перебуваючи в такій ситуації? Урешті-решт, це могло б статися з кожним, хто провів на нарах не один рік. Сподіваюся, що це останній мій строк. До того ж я непогана швачка. Будемо жити, заробляти не гірше за інших. Про що ще мрію? Кілька років тому була я в київському СІЗО, а моєю сусідкою – пані Юлія Тимошенко. Це цілком серйозно. Ось на ній і бачила шубу, яка мені відтоді часто сниться і яку я обов’язково куплю собі, – сміється Ганна. – А Юля доброю людиною виявилася. Тільки-но звільнилася, усім жінкам по великому відру масла передала, зубну пасту, щіточки, креми для обличчя...
Ножем у груди
Доки ми розмовляємо з Ганною і розглядаємо знімки її подруги, підходить ще молода жінка з сумними очима. Коли наша балакуча співрозмовниця на мить замовкла, засуджена висловила бажання, аби вислухали і її історію.
– Мені сказали, що ви хотіли поговорити з убивцею, так от я перед вами, – тихенько вимовила Лариса. – Народилася і зростала я в багатодітній селянській сім’ї. Працювала з дитинства. З ранніх літ по господарству поралася і за братами-сестрами доглядала. Заміж вийшла, за сьогоднішніми мірками дуже рано – у 17 років. Народила дітей. У мене їх аж четверо, – обличчя Лариси при цій згадці світлішає. – Жили ми з сім’єю окремо. Коли працювала, всіх було одягнено й нагодовано. Коли ж настала перебудова, втратили роботу й заробіток. Чоловік подався до Москви на будівництво, а через рік знайшов собі якусь і припинив допомагати дітям. Я почала красти, щоб прогодувати себе і діток. Отримала термін. А відбувши покарання, зустріла іншого. Знала, звичайно ж, що і випити полюбляє, і волю рукам дає, як хильне зайве. Не раз і не двічі бив мене, а одного разу, коли я відмовилася приготувати вечерю, – не було з чого – схопився за ножа… Він убив би мене, тільки я випередила його. Ударила в груди й била до тих пір, доки зрозуміла, що мертвий. Далі покликала дітей, попрощалася з ними і тільки тоді зателефонувала до міліції. Вирок – 5 років ув’язнення. Дітки пишуть часто, зараз вони з моїми батьками. Дасть Бог, через півтора року знову будемо разом, – закінчує сумну розповідь Лариса...