Острів Капрі: відкриття Коцюбинського
Прийнявши запрошення Горького оселитися не десь у готелі чи на квартирі, а саме на цій віллі, Михайло Михайлович напише дружині 6 грудня 1911 року: «Олексій Максимович перетягнув мене до себе. Мені дали дуже гарну, чисту, навіть розкішну кімнату з окремим ходом в тому домі, де вони не живуть, а тільки обідають і де є кухня. Скляні двері виходять на великий балкон з видом на море, на сонячну сторону, так що коли є сонце, воно світить весь день до мене в хату… Балкон мій виходить в квітник, де в повнім цвіту півники (iris), хризантеми, герань…» Щодо герані, то, з усього видно, квітне вона тут цілий рік, адже й у червні по обидва боки сходів до вілли я бачив пишні шапки червоного цвіту. І далі читаємо: «Хата моя сповнена морем, навіть коли лежу або сиджу за столом – перед моїми очима безконечне море, а з двох боків, як рами, високі гори – Монте-Соляро і Кастельоне». А в іншому листі 9 грудня: «За плату ще не говорив, а треба вияснити. Думаю, що багато не візьмуть, заробляти на мені не будуть».
Можливо, ви подивуєтеся, що Коцюбинський, прагнучи усамітнитися, аби відпочити й почати писати, згодився на пропозицію Горького оселитися саме тут. Але в тім то й річ, що це вже був не той Коцюбинський, який ще рік тому потерпав від надмірної опіки Горького і його друзів. Радше – Коцюбинський був той самий, але ставлення до нього російських колег, нарешті, змінилося. На втіху і панові Михайлу, і українства загалом. 11 грудня він поспішає повідомити дружині: «Тут всі зацікавилися українською літературою, дякуючи перекладам моїх оповідань, і говорять мені компліменти». Про це він пише в листах і до Євгена Чикаленка, Володимира Гнатюка, Михайла Могилянського, Михайла Жука – тобто ця приємна звістка мала розійтися по всій Україні – від Галичини до Чернігова. До нього звертаються видавці нового журналу «Заветы», аби допоміг зорганізувати український відділ у редакції, подати свої твори (тут вийшли в перекладі «Тіні забутих предків» і «Подарунок на іменини»), рекомендувати для співробітництва інших українських письменників, що Коцюбинський із задоволенням зробив. Водночас він ділиться з дружиною і певним сумнівом (лист за 7 січня 1912 р.): «Все українське неначе в моді, чи надовго і щиро – не знаю».
У кожному грудневому листі Михайло Михайлович висловлює своє задоволення знайомством із, певно, найбільшим тогочасним російським письменником Іваном Буніним, автором «Деревни», людиною, залюбленою в Україну. Із перших днів знайомства в них склалися приязні стосунки, Бунін читає колегам свої оповідання, Коцюбинський відвідує письменника з дружиною в їхньому помешканні. Іван Олексійович подарує Михайлові Михайловичу свою книжку «Деревня» з таким написом: «Михайлу Михайловичу Коцюбинскому с искренним уважением и от души. Ив.Бунин. Капри. 1 февраля – 19 января 1912 г.» Коцюбинський залучає Буніна до участі у виданні збірки творів відомих письменників «Привіт Іванові Франкові в сорокаліття його письменницької праці. 1877 – 1914», на що майбутній Нобелівський лауреат напише Володимирові Гнатюку, одному з упорядників збірки: «Очень благодарю Вас за честь, за Ваше приглашение, с величайшим удовольствием принимаю его, радуюсь возможности посильно выразить свое уважение писателю того народа, искренним другом которого я всегда был…»
Однак Коцюбинський усвідомлює, що ця організаційна діяльність, світське життя відволікатимуть його від втілення власних письменницьких задумів. Адже в середині грудня 1911-го він починає писати перше на Капрі оповідання «Лист». Тож у гурті Горького Коцюбинський наважується заявити: «не можу багато оддавати часу компанії, бо мушу гуляти і працювати» (у листі до дружини 20 грудня). І результат не забарився: «Мене тепер втомлюють менше, бо я кілька раз заявив, що приїхав сюди не для забави, а для роботи. Через те мене і лишили в спокої, і я більше буваю на самоті (це писано Вірі Коцюбинській уже тоді, коли він звершував своє друге оповідання «Подарунок на іменини», – 25 січня 1912 р.).
І той, і той капрійський твір об’єднує одвічна тема Коцюбинського – народження і смерті, весни і зими, красивого і жахливого. Звісно, ці два сюжети зародилися давніше (ось і дружині він повідомляє про «Лист» 23 грудня: «пишу оповідання – великодні свята, пам’ятаєш, розповідав»), а небачена в Україні капрійська зима, на мою думку, дала змогу яскравіше, рельєфніше уявити те, що замислив письменник. Тож на тлі квітучих дерев, квітів, що всіяли підніжжя Монте-Соляро, теплого дощу, після якого «нема вогкості і болота, а тільки стає чистіше, бо острів вимивається» (писано це ним, до речі, 13 грудня, на Андрія, коли на засніженій Чернігівщині дівчата ворожать на судженого), і постала поезія українських свят – чистого снігу, колядок і великоднього тепла водночас. Однак затьмарено цю поезію в душі головного героя «Листа» незрозумілим і нелогічним кривавим жертвуваняням напередодні свята воскресіння: «Якими гидкими і навіть страшними здалися мені люди.., які, зарізавши чи заколовши живу істоту, могли тою самою рукою гладить голову своїй дитині і цілувати матір устами, масними од лою замордованим ними». Так само й назавжди враженою буде душа хлопчика Дорі, якого батько-жандарм вирішив на іменини «почастувати смертю» у вигляді страти молодої жінки («Подарунок на іменини»), котра перед тим, як загойдатися на шибениці, поклала «прозору руку на дитячу голівку»…
Жадоба життя і неминучість смерті, певно, тоді ятрили душу самого письменника. Вікторія Чикаленко, приїхавши на Капрі в березні 1912-го, щонайперше вирішила розшукати Коцюбинського під враженням щойно прочитаних «Тіней забутих предків». Вона була просто приголомшена: «Я не могла уявити собі, щоб три роки (правда, – це не час, а хвороба) могли так змінити ще молодого, здавалося, зовсім кріпкого чоловіка. І мені дуже було тяжко дивитися на нього. Гарна, мов виточена, голова його робила враження скелета; колись красиві риси його лиця були душе змарнілими, і од них віяло подихом смерті…» Поспілкувавшись із ним в останні тижні перебування на Капрі під час спільних прогулянок (схильний до малювання Коцюбинський, згадує вона, тоді витягав із кишені невеличкий альбом і робив у ньому зарисовки гір на тлі синього неба, старих сходів, поміж каміння яких пробивалися соковиті листки кактуса), Вікторія Чикаленко робить висновок, що, власне, цей острів і вкоротив йому віку. «Коли я бачила, як, наближаючись до гарного місця, – пише вона, – хода Коцюбинського ставала все швидшою, як він біг, забуваючи втому, хворобу; як він захоплювався і блід, оповідаючи, – я думала тоді: хто порадив йому жити на Капрі?.. Ця комбінація божої краси з такою трудною, часом неприступною природою і тими покрученими, крутими дорогами, якраз не підходила до стану його здоров’я». Те ж саме повторює і Горький у своєму нарисі «М.М.Коцюбинський»: «…Тепличне повітря острова не було корисне йому. А до того ж його українське, червоне серце завжди було на батьківщині, – її скорботами він жив, її муками він мучився».
А й справді, чимало випало витримати його полум’яному від любові серцю. Не лише воно тривожилося за родину, за Україну, а й сповнене було непереборного кохання до Олександри Аплаксіної. Сама вона про перебування Михайла Михайловича на Капрі теж пише, що використав він цей земний рай для відпочинку дуже погано, бо, мовляв, робив усе те, що було згубним для його серця. Але, як то кажуть, хіба серцю можна наказати? Та ще й письменницькому! А я гадаю, що Карпі таки продовжив життя Коцюбинському, зокрема і творче. Бо острів тоді був інтелектуальною Меккою Європи, Коцюбинський приїздив звідти, як пише Михайло Могилянський, «помолоділий, ніби у квітки прибраний». Та й хіба вдовольнився б Коцюбинський чи то сидінням у затінку пальм на Капрі, чи скнінням у задушливому Чернігові, аби лише не перевантажувати хворе серце? Навпаки! Він, можливо, й спалював себе, зате прожив ці кілька років насиченим, повнокровним життям, примусивши всю тодішню імперію говорити про Україну і її видатного письменника.
Листи ж, написані ним із Капрі до дружини, а особливо – до коханої Олександри Аплаксіної, – є перлиною епістолярного жанру, що потребує окремого дослідження. Мені ж видалося, коли добирав матеріали до цього нарису, що цей зв’язок із молодою співробітницею статистичного бюро (зустрічалися на Болдиній горі, у Задесенні, писали одне одному листи і ховали або в дуплі старого дерева, або в кишенях старого пальта, що віддавна висіло в їхній конторі) був і відрадою, і водночас болючою скабкою в його душі. Часом, можливо, він розпачливо шукав виправдання тому, що відбувалося. Микола Чернявський згадує, як під час подорожі пароплавом до Києва Коцюбинський раптом почав розвивати теорію вільного кохання, що описав у «Тінях забутих предків»: «Молода дівчина… жвавий молодик… їм обом приємно, й кожне одповідає само за себе. Зійшлись-розійшлись, їх діло. Адже не відповідає валах за те, що він покриє ягницю й та понесе. Не одповідає так само й молодик… «Невже, Михайле Михайловичу, ви так само б віднеслись до такого вчинку, коли б він трапився з вашою дочкою?» – спитав я. …Слово моє вдарило в найчутливішу й наголоснішу струну батьківського серця. Коцюбинський був сам зразковим мужем і батьком, так любив і беріг свою сім’ю… (Чернявський, виходить, про Аплаксіну не знав? – О.Б.) «Що ж, чим моя дочка краща чи гірша од інших?.. – схвильовано вигукнув Михайло Михайлович і раптом важко й вороже затих…
…Коли ми попрощались там і глянули друг дружці в вічі, я побачив, що з карих очей Михайла Михайловича знов дивиться на мене його вродлива, отінена тепер тяжким стражданням, душа».
Зате мала полегшення його душа (і ви зрозумієте, з якої причини), коли на Гуцульщині йому розповідали про особливості тамтешнього життя. Володимир Гнатюк згадує, що письменника надто зацікавила «вільна любов, яка проявляється у тім, що майже всі – з малими виїмками – гуцули не доховують подружньої вірності і поза легальним подружжям знаходять собі любасів і любасок, з якими проводять далеко кращі хвилі, як з вінчаним подругом чи подругою».
Утікав він на Капрі водночас і від родини, і від дружини Вірунечки, і від коханої Шурочки? Можливо. Але прибувши, відразу ж бажав, аби ні та, ні та, ні друзі, ні видавці, ніхто в світі не полишав його тут без звісточки. Часто дорікає в листах Вірі Коцюбинській, що рідко пише, що не виконує його якихось прохань, а, водночас, і скучає, просить, щоб не забувала свого Мусю (так він підписував листи) і щоразу наприкінці – «цілую, цілую..» Проте листи до Аплаксіної здебільшого мають й іншу тональність, й інший зміст (хоча деякі слово в слово схожі на написані дружині, але російською мовою, бо Шурочка була російськомовною). Наведу лише кілька рядків: «Чувствую себя превосходно, отдыхаю, наслаждаюсь. Вот если бы еще письма от тебя – и все было бы хорошо. Пиши о себе. Не скучай, люби меня, как я люблю тебя, мое сердце, моя милая деточка. Целую без конца» (19 червня 1909 р.). «Мне так хорошо было читать, что ты меня любишь, эти слова были для меня чудной музыкой и все время внутри что-то звучит у меня: она тебя любит, она любит, хорошая, славная Шурочка» (29 червня 1909 р.). «Моя энергия в любви не ослабляется ни на минуту, я тебя вижу и ласкаю не только днем, но и во сне, по ночам» (17 липня 1909 р.). «Посылаю тебе цветок из целого куста, круглого, горячего и солнечного, как само солнце. Я его целовал, мысленно целуя тебя» (27 червня 1910 р.). Особливо цікаво читати листи, написані в час останніх відвідин Капрі. Коцюбинський ніби підсумовує роки цього пристрасного і ніжного кохання: «Семь лет я люблю тебя, а мне кажется, что не прошло и семи часов, так мое чувство свежо и ново. Разве это не чудо, разве это не радость» (30 грудня 1911 р.). «Мне кажется, что ты родилась для того, чтобы наши души могли встретиться на нашем земном пути и слиться в одном большом чувстве»
(16 березня 1912 р.).