Самоспалення буває різним...

Здавалося б, – малозначущі подробиці, а як вони перегукувались і доповнювали одна одну у виступах двох промовців того вечора у Київському будинку вчителя! Тут цьогорічним лауреатам премії імені Олекси Гірника вручалися дипломи.

Перший промовець – Михайло Наєнко, відомий український учений-літературознавець, який представляв свого друга – вчителя Якова Івашкевича з Катеринополя на Черкащині, де він півстоліття викладав українську мову (і як викладав!), людину літню, ветерана минулої війни, який за станом здоров’я не зміг прибути на церемонію. Другий – академік НАНУ Ярослав Яцків. Так от, Михайло Наєнко повідав присутнім, що Яків Івашкевич родом із села Пальчика біля Катеринополя. Звідти ж коріння Єфремових – Сергія і Петра. Тільки-от були вони первісно Охріменками – прізвищем «каким надо» мусили обзавестися по закінченні духовної семінарії. Священики в російській імперії, бач, мали бути лише Івановими, Петровими і Сидоровими, а не Іваненками, Петренками, Сидоренками...

Та якщо представники славного козацького роду, видатні українські вчені, так і прожили все життя з тавром русифікації й загинули з ним у сталінських концтаборах, то астроном Ярослав Яцків навів приклад з порівняно недавнього минулого протилежного змісту. Виявляється, сила-силенна малих планет – астероїдів у Сонячній системі названо іменами, пов’язаними з Україною – Шевченко, Франко, Леся Українка, Київ… Захотіли свого часу нововідкрите небесне тіло назвати Україною. Що тут за ґвалт зчинився з боку партійних органів і КДБ! УРСР – і квит! «Це була маленька наша перемога, – згадує Ярослав Яцків, один із цьогорічних лауреатів премії Олекси Гірника. – Ми відстояли Україну і відкинули УРСР чи УССР». А мені подумалося: чи не назвати якусь планету Охріменко? Може, хоч таким чином увічнити справжнє, питоме прізвище наших українців Єфремових?

Михайло Наєнко, майстер відшукувати у біографіях великих вагомі і знакові цікавинки, потішив присутніх ще однією маленькою сенсацією. До президії з’їзду радянських письменників на початку 30-х надходить записка із залу такого змісту: «Справжні письменники на Соловках, ви всі – повії!». Хто?! Автора! П’ятсот з гаком делегатів. Кілька років НКВС шерстив письменників і таки вишерстив. «Самогубцем» виявився українець Михайль Семенко. Так, так. Той самий футурист, шукач нових форм вираження в поезії, «український Маяковський чи Хлєбніков». Це було сказано до того, що самоспалення бувало різним. Не обов’язково, як у Олекси Гірника: Чернеча гора, бензин, людина-смолоскип і тисячі листівок з протестом проти русифікації України.

До речі, син Олекси Гірника – Євген, народний депутат, заступник голови КУНу – був серед тих, хто цього вечора вручав дипломи лауреатам (про них «ВК» уже писав) за визначні заслуги в національно-патріотичному вихованні молоді і прищепленні їй шанобливого ставлення до української мови. У церемонії взяли також участь президент Ліги українських меценатів Володимир Загорій, президент Київського фонду імені Олекси Гірника «Українським дітям – українське слово» Юрій Гнаткевич. Головував Михайло Слабошпицький.

Мужній і трагічний вчинок Олекси Гірника у Каневі 1978 року був покликаний привернути увагу тодішнього приспаного і заляканого суспільства до української проблеми. Що ж треба зробити нині, аби розбурхати байдужість і вайлуватість нібито вже вільного і українського(!) українства? Адже повзуча русифікація триває й досі. А на церемонію в Будинку вчителя, про яку йшлося, прийшло лише близько 50 немолодих людей, серед яких переважно знайомі-знайомі обличчя…