Європа їх знала орлами, а Росія – ворогами

Гетьман в екзилі Пилип Орлик ввійшов у світову історію як перший європеєць, який розробив конституцію для своєї держави. Його обрали козаки одноголосно гетьманом після смерті Івана Мазепи 5 квітня 1710 року. Того ж дня було затверджено «Конституцію прав і вільностей Війська Запорозького».

Козаки і після поразки під Полтавою не втрачали надії повернути Україні свободу. Для цього укладали союз із кримським ханом Давлат-Гиреєм. Заручником цього союзу стає дев’ятирічний син Пилипа Орлика – Григорій, який пізніше заприятелював із ханським сином.

Кілька разів доля начебто всміхалася українським державотворцям. 5 квітня 1712 року Петро I, який зазнав поразки на річці Прут від Давлат-Гирея, уклав договір, згідно з яким Москва відмовляється від претензій на Україну: «Його Царська Величність свою руку відбирає від козаків із прадавніми їхніми рубежами». Але Росія пізніше підкупила великого візира, і договір було переписано настільки туманно, що кожен міг його трактувати на власний розсуд.

На початку 1713 року Пилип Орлик був з Карлом XII, коли той намагався переконати турків і далі воювати з Росією, але цим тільки розлютив їх. Татари хотіли помститися за таке зухвальство Орлику. 11-річний Григорій вийшов на поріг із шаблею захищати родину. Розлючені татари схопили його, прив’язали до коня, і тільки втручання ханового сина врятувало хлопця від смерті. Разом з батьком вони вирушають до Швеції, поклавши початок першій хвилі української еміграції.

«Українці завжди прагнули волі». Ці слова пізніше написав Вольтер у своїй праці «Історія життя Карла XII», дослідивши з прискіпливістю історика всі перипетії козацької боротьби за незалежність. Історичні документи протистояння Івана Мазепи і Петра I передав Вольтеру 1730 року Григорій Орлик. На той час він встиг відслужити в шведській королівській гвардії, у саксонській гвардії та осавулом польського коронованого гетьмана і розпочати студії в університеті міста Лунда (Швеція). Він захоплено вивчає твори Цицерона, Плутарха, Еразма Роттердамського, виявляє хист до музики. Набачитися світів йому довелося, ховаючись від переслідування царського резидента Ягужинського, який по всій Європі вишукував «зрадників-мазепинців».

Самого Пилипа Орлика турки фактично тримали під домашнім арештом від гріха подалі в Салоніках. Пізніше Григорій, їдучи до Стамбула на переговори з ханом під іменем старшини швейцарської гвардії Хага, кілька тижнів гостюватиме в Салоніках, щоб після десятилітньої розлуки побачитись з батьком. У Григорія була мета: об’єднати розпорошені в Європі та Україні козацькі сили і ще раз спробувати здобути незалежність. Заручившись підтримкою міністра закордонних справ Франції Шовеля, Орлик в червні 1730 року прибуває до Стамбула проводити переговори з послом Франції, а пізніше і з ханом Каплан-Гиреєм, своїм товаришем дитинства, який колись порятував його від розправи, і домовляється про союзницькі дії в разі виступу на Москву.

Першого лютого 1733 року помирає польський король, і Григорій Орлик таємно через ворожі німецькі князівства, союзники Австрії та Росії, супроводжує Станіслава Лещинського до Варшави, а з ним і мільйон флоринтів на підкуп сенаторів. Завдяки цьому на сеймі королем Польщі одноголосно було обрано Лещинського. За цю операцію Людовик XV нагородив Григорія діамантом вартістю 10 тисяч екю і титулом графа де Лазіскі, а королева подарувала свій портрет, оздоблений самоцвітами. А найголовніше – король домігся від Порти звіль-нення Пилипа Орлика, який мав очолити козацьке повстання. На жаль, було вже пізно. Царський уряд домігся, щоб Олешківська січ перейшла під протекторат Москви.

Останній шанс для згуртування козацької нації Г.Орлик використовує 1741 року, коли Швеція оголосила війну Росії. Він, на той час уже маршал Франції та член «Таємної ради» Людовика XV, відновив коаліцію Порти, Швеції, Кримського ханства та України проти Росії. Але й ця спроба виявилася нездійсненною.

3 грудня 1747 року у Версалі в присутності короля Франції Григорій Орлик одружується з Луїзою-Єленою де Брюн де Дентивіль. На весілля Вольтер подарував йому авторський примірник «Історії життя Карла II» з родовим гербом Орликів. Наречена ж купила йому драгунський кінний полк, який дістав назву «Сині шведи короля». Сюди увійшла й козацька сотня, де служили і двоє племінників Орлика. Г.Орлик запропонував французькому двору з українських козаків-емігрантів створити Рейнську січ біля легендарної скелі Лорелеї на порогах, подібних до Чортомлика. Ця січ мала б захищати кордони Франції від німецьких нападників.

Пізніше козацтвом як реальною силою дуже цікавився Наполеон, за наказом якого було написано «Історію козацької України». Втілити в життя свої плани Орлику завадила Семирічна війна. Разом зі своїм полком «синіх шведів» Орлик брав участь у битві під Розбахом у Саксонії, прославився при взятті Ганновера. У січні 1759 року його було поранено в переломній битві французів під Франкфуртом. Ще остаточно не одужавши, Орлик знову кидається в бій під Мінденом. Дістає друге поранення, смертельне, і 14 листопада 1759 року помирає.

Король Франції особисто повідомив вдові Орлика: «Мадам, я втратив досконалого шляхтича, Франція сміливого й видатного генерала, славне ім’я якого назавжди залишиться славетним прикладом армійської доблесті. У безмежному горі, що вас спіткало, знайдіть розраду в тому, що граф Орлик помер так, як слід помирати людині його роду і гідності». Його дружина Луїза Дентивіль пережила свого чоловіка на 16 років, не виходячи більше заміж. Вона отримала від імператриці Австрії Марії-Терези орден «Висхідного хреста», нагороду вірним вдовам.

Григорій Орлик – маршал Франції, друг Вольтера і короля Людовика XV, видатний європейський дипломат XVII століття, кавалер найвищих військових нагород Європи: французького ордена «Хреста святого Луї», ордена «Меча Швеції», польського ордена «Білого орла». Та, мабуть, найвища нагорода (вже не стільки йому, як його Батьківщині) – увічнення його імені в назві головного паризького аеропорту «Орлі».

Справді велика і славна доля. І сумна, бо слава Орликами здобута у вигнанні. Хоча і в ім’я України.

Василь ТИМОЩИК