Та неволя – моя доля
Смугастий інтернаціонал
За охайним і зовні привабливим парканом перебувають рідні та близькі цих відвідувачів, які за будь-яких умов терпляче чекають черги на побачення. Збираючись на нього, здебільшого витрачають останні копійки. Цю жіночу виправну установу засуджені невесело називають інтернаціональною, бо зібрано тут уродженців із СНД. Також називають її «червоною». Останнє пояснюється тим, що колонія №44 повторної судимості, а «прописку» в ній отримують за скоєння тяжкого злочину.
– Зараз тут перевиховують 1010 жінок, – розповідає перший заступник начальника виправної колонії Олександр Михайленко. – На їхній совісті – умисні убивства, незаконний збут наркотиків, крадіжки. Це чи не єдина колонія серед семи подібних жіночих установ України, де відбувають покарання представниці багатьох національностей. Є у нас не лише українки, росіянки, а й чеченки, болгарки, польки, циганки, татарки. Усі вони за ґратами не вперше, є й такі, котрі провели в ізоляції більшу частину життя. Умови в колонії ще далекі від європейських, але жити, працювати, навіть виховувати дітей можна. Їх, зрозуміло, дуже шкода. Навіть не тому, що народжуються і зростають за колючим дротом. Адміністрація докладає чималих зусиль, аби малюки зростали повноцінними людьми. Але річь у тім, що більшість цих жінок, і це не таємниця, народжують, аби отримати пільги. Адже мати краще і якісніше харчується, має право не працювати, у неї більше часу на відпочинок. Для спілкування з дитиною відведено певні години. Уранці та увечері. Коли ж закінчується термін ув’язнення, «турботлива» ще вчора матуся відхрещується від рідної дитини. Без найменших докорів совісті вирушає будувати нове життя. Звісно, не всі використовують народини з певною метою, але горе-матерів чимало. Вони були, є і, переконаний, будуть. Трапляється й таке, що колишні засуджені за дитиною повертаються. Але лише одиниці, аби виховувати і дбати про них. Частина вимагає повернення малюка, бо на волі за його допомогою можна отримувати пільги і гроші, які виділяє держава для виховання. Ми, звичайно ж, життя колишніх підопічних по інший бік колонії не контролюємо, але чутки про те, як склалася доля дітей, що народилися в нас, доходять. І, на превеликий жаль, констатуємо, що для багатьох кращі роки дитинства були саме в нашому будинку дитини.
Незраджена наркоманка
Кожен ранок, окрім неділі, в колонії розпочинається однаково. За давно затвердженим розпорядком. Підйом о 5.20 ранку, збори на роботу, шикування біля відділення. Після короткої переклички засуджені вирушають на роботу. Мають різний вигляд – хтось утомлений, хтось усміхнений і вміло підфарбований, що в колонії не забороняється.
– Так, користуватися косметикою можна, – під-тверджує начальник відділу нагляду і безпеки Олена Кисельова. – Жінка залишається жінкою у будь-якій ситуації. На території колонії є магазин, де можна придбати креми, помади, все, що треба для догляду за собою. Проте, забороняються олівці, пилочки для нігтів.
Одразу за адмінприміщенням – двоповерхова будівля, де бібліотека. У ній стелажі з книгами українських, російських і зарубіжних авторів. Нас зустрічають дві привітні симпатичні дівчини, показують своє господарство, запрошують присісти, поговорити.
Симпатичній кароокій Юлії лише 22 роки. За ґратами вдруге. Уперше потрапила за крадіжку: не вистачило грошей на наркотик і поцупила чуже. Було їй тоді вісімнадцять. Коли ж звільнилася, пішла навчатися до технікуму, мріяла вийти заміж. Юлію доволі часто провідує її хлопець, дарує подарунки. Має вона і тата з мамою – люблячих, інтелігентних.
– На побачення приходять, – сумно посміхається Юля. – Сподіваються, що я тут востаннє. І хлопець не зрадив, приходить як тільки-но нам дозволяють бачитися. Я з Чернігова, тут народилася і зросла, тут і сиджу, – намагається жартувати. – Як потрапила вдруге? Все було чудово, аж доки не зустріла давніх приятелів. Запропонували вколотися лише раз і на цьому, казали, попрощаємося назавжди. А та пропозиція була, так би мовити, закумаритися за зустріч. І хоча знала, що варто лише спробувати і можна вже ставити крапку на собі, відмовитися не вистачило сил. А друзі, як з’явилися несподівано, так і зникли, а я знову лишилася на самоті зі своєю проблемою: де взяти грошей на чергову дозу? Пішла красти… Ось і все. Тут мені залишилося небагато. Можливо, тепер усе буде інакше, – каже Юля. – В усякому разі на це сподіваюся.
Двічі покарана
У її колеги по нещастю, кримчанки Ірини, у житті на волі все було по-іншому. Власний будинок на березі моря, чоловік і донька. Але вони від неї відмовилися. Вже два з половиною роки на листи ні донька, ні чоловік, ні матір – не відповідають.
– Так, і я тут не вперше. За ґрати потрапила за крадіжки: потрібні були гроші на наркотик. Мала роботу, непогану зарплатню. Господар, який знав мою біографію, усе ж таки взяв до себе, торгувала в кіоску, поважав мене. Грабувати кіоск не наважилася, аби… не образити нормальну людину. Затримали на гарячому, вирок – 5 років ув’язнення. Половину терміну вже відбула… Ось Юля переконана, що зможе побороти цю хворобу. А я в собі не впевнена. Коли ти тут, знаєш, що оте лихо тобі ніхто не принесе і не запропонує, на волі – інша справа. Замість того аби розв’язувати проблему, виникає дилема: де і за який кошт придбати зілля, аби поліпшити свій стан? Знаходиш. І ти вже – в іншому житті, вимірі. Ось тільки тверезість настає в ізоляції. На життя не скаржуся – у мене тут і робота, і подруги. Адміністрація нікого з нас не принижує, як це буває в інших місцях. Але як подумаю про своїх, серце крається від болю. Адже від них ані словечка. Отже, викреслили, мабуть, вони мене зі свого життя назавжди, не потріб-на я їм така. Хоча їх за це не засуджую. Я отримала те, що заслуговую. Тільки покарана, виходить, двічі…